Сліди петляли серед кущів, мисливець терпляче, непоспішаючи, розплутував їх. Та йому не щастило, він двічі впав на слизькому, і лисиця почула шурхіт. Прислухалась. Здогадалася — смерть іде за нею. Швидко побігла до печери.
Вийшовши на галявину, Шнейдер зрозумів, що наполохав звіра, слід тепер лежав рівно, просто до скіфської могили. Едуард задоволено усміхнувся: попереду урвище, праворуч висока й міцна огорожа, ліворуч — маєток, лисиця бігла в пастку. Якщо взяти трохи вліво, то звіра можна затиснути в куток між огорожею і урвищем. Дітись лисиці ніде і вогняно-червоне хутро легко стане його здобиччю.
Так розміркував мисливець і наддав ходи.
А лисиця тим часом зійшла на виступ, по якому вже сотні разів сходила.
Тільки на секунду зупинилася, наслухаючи, чи далеко ворог. Пухнастий хвіст війнув униз саме тої миті, коли з-за могили вийшов розпалений мисливець. Він засміявся. Знав, що на скелі є досить широкий виступ, який вів до загороди. Пошилася в дурні кумася, тепер вона піде виступом і хоч-не-хоч зійде до сторожі. Туди й попростував мисливець. Рушниця напоготові, як тільки лисиця вийде, тут її й зустріне постріл.
Але минуло кілька хвилин, а лисиця не з’являлася. Еду-ард подався до урвища, думаючи, що лисиця не ризикне підійти до огорожі. Ледь помітні сліди, на його подив, вели в інший бік. Він оглянув усе і побачив, що назад сліду немає. Отже, звір причаївся десь у розколині.
Та лисиця уже була в печері.
Довго чекав мисливець, поки з’явиться звір, однак не дочекався, і зрозумів — перехитрувала його руда красуня. Спритно обдурила! Але куди вона могла сховатися? Шнейдер пішов понад урвищем. Глянув униз. Страшно! Глибина п’ятнадцять сажнів. Гострими зубцями стирчить каміння. Мисливець рушив далі, стежачи, куди ведуть сліди звіра. Він побачив, що лисиця стрибнула ще нижче. Мисливець нахилився. Іншого виходу звідси немає, значить, лисиця десь тут. А коли ступити на виступ? Руда причаїлася десь недалеко. Може, наполохати її?
Шнейдер кинув униз кілька камінців. Нічого. А хутро у лисиці чудове. Мисливець зійшов униз на виступ. І тут сталося несподіване. Шнейдер поковзнувся, рушниця випала з рук. Ще мить — і він хрипко скрикнув. Падаючи, ударився головою об скелю і звалився вниз у холодну чорну воду.
Лисиця чула, як падало каміння, як скрикнув мисливець.
Вона тільки поворухнула вухами. Упевнена в своїй безпеці, навіть не підвелася з місця.
Увечері почалася заметіль. Дико гув і свистів вітер серед оголеного віття парку. А потім небо вияснилося, вдарив лютий мороз. Вода озера взялася першим льодком.
Тільки наступного ранку почали шукати сина господаря маєтку. Та не знайшли ні його, ні якихось його слідів.
А лисиця вночі вилізла з печери і пішла в курник, як у свою комору.
Стара пані не любила швидко їздити: боялася, що коні понесуть і перевернуть карету. Возив її завжди Марко, тільки йому вона вірила. А Марко, жаліючи коней, не примушував їх весь час бігти риссю.
За три дні перед тим, як щез син, стара пані з онукою поїхала до міста.
Вранці того дня, як почали шукати Едуарда, пані веліла Маркові запрягати коней і повертати додому.
За цей час сніг застелив пухнастим покривалом дорогу й поле, і Марко запріг коней у сани. Онучка поміщиці спала, Закутана в шубу і ведмедячу запону. їхали швидко, коні раділи свіжому снігові та морозяному повітрю.
А в маєток тим часом приїхав пристав з козаками, обшукали сади, поля і зарості. Та нікому навіть на думку не спало, що молодий спадкоємець лежить з розбитою головою на дні ставка.
Надвечір привіз Марко стару пані та її онуку до головного під’їзду панського дому, а потім повернув до стайні. Та не встиг випрягти коней, як наспів урядник і забрав його З собою.
Допитував Марка пристав. Бив він, били козаки. Допитував слідчий, і той жалів свої кулаки, а не тіло арештованого. І місяць, і другий сидів Марко в тюрмі. Хоч і знали, що він був у місті і нічого не міг зробити синові поміщика. Старий Шнейдер сам посилав його з панею, та не заступився. Слухав пристава, а той усе казав, що коли не сам Марко вбив його сина, то когось підмовив.
Тільки навесні повернувся Марко. Худий, з великою бородою, обідраний. Оксана впізнала батька по голосу. Пішов до Шнейдера проситися на роботу, і той упізнав його тільки тоді, коли Марко назвав себе. Спочатку не хотів брати, а потім усе-таки взяв за конюха.