Відповіддю було тривале мовчання. Стрекоза терпеливо чекала на ганку.
Нарешті відьма виринула зі своєї нори з веретеном, зробленим з мильного каменю, і клубком бруднуватої вовни. Вона сіла на лавочку, яка стояла біля дверей, запустила веретено і спряла досить великий шматок сіро-коричневої пряжі, перш ніж відповіла:
— Твоє ім'я — це ніби ти сама. Це твоя сутність, вірно? Але раз так, то що таке ім'я? Це слово, яким тебе називають інші. А якби навколо не було нікого, крім тебе самої, то для чого тобі потрібно було би якесь ім'я?
— Але ж… — Стрекоза почала було заперечувати, але тут же замовкла: крити їй було нічим. Подумавши трохи, вона запитала: — Значить, ім'я — це ніби як дар від когось іншого?
Роза кивнула.
— Ну то подаруй мені моє ім'я, Роза, будь ласка! — попросила дівчинка.
— Твій батько не дозволяє.
— А я дозволяю!
— Він тут господар.
— Ну і нехай! Він може позбавити мене спадщини і зробити мене злидаркою, може залишити мене дурною, неписьменною і зовсім нікчемною, але він не може залишити мене безіменною!
Відьма тяжко зітхнула — знову в точності як та вівця, вимушена змиритися.
— Сьогодні вночі, - твердо сказала їй Стрекоза. — На березі річки під горою Ірія. Те, чого батько не знає, йому абсолютно байдуже. А він ні про що і не дізнається. — Голос у неї звучав трохи хриплувато від хвилювання, але в ньому відчувалася непохитна впевненість у своїй правоті.
— Тобі слід би мати справжній День наречення Іменем, як у всіх молодих! — гірко хитаючи головою, сказала відьма. — Справжнє свято, з бенкетом і танцями. Ім'я дають зазвичай на світанку, а потім всі повинні радіти і веселитися, щоб надовго запам'ятати цей день. А крастися в ночі, щоб ніхто нічого не знав, зовсім не годиться!
— Нічого, я цей день і так назавжди запам'ятаю, — сказала Стрекоза. — А звідки ти знаєш, яке саме слово потрібно вимовити, Роза? Тобі що, вода нашепче?
Відьма різко хитнула своєю сивою головою.
— Цього я тобі сказати НЕ МОЖУ. - Її «не можу» прозвучало зовсім не як «не хочу» або «ніколи не скажу», і Стрекоза мовчки чекала пояснень. — Це ж і є та сама сила, про яку я говорила. Ти раптом просто відчуваєш її в собі, і все. — Роза зупинила веретено і одним оком глянула на хмару, що висіла над західним краєм землі, а друге її око втупилося мало не на північ. — Вас там буде ніби двоє: ти — доросла і ти — дитя. І ти просто скинеш з себе своє дитяче ім'я і станеш далі дорослою. Інші, звичайно, можуть продовжувати кликати тебе колишнім ім'ям, але насправді це буде не твоє ім'я. Та й ніколи ним не було, як ти тепер вже знаєш. А коли ти скинеш своє дитяче ім'я, то на деякий час стаєш ніби безіменною. Ти більше не дитя, імені у тебе немає, ти стоїш у воді і чекаєш. І ніби як розкриваєш свою душу. Так відкривають навстіж двері назустріч вітру, бажаючи як слід провітрити будинок. І тут воно приходить до тебе само. І твої губи самі вимовлять його. Це і буде твоє справжнє ім'я. Ти не можеш його придумати. Ти повинна дозволити йому прийти до тебе. Але спершу сила повинна пройти крізь мене і крізь воду і тільки потім потрапити до тієї, кому призначається. Ось яка ця сила, і приблизно так вона діє. Власне, сама я теж не роблю майже нічого. Але я знаю, як дозволити цьому помаху чарівної палички трапитися. У цьому і полягає моя майстерність.
— Чарівники вміють набагато більше! — сказала дівчинка, помовчавши.
— Ніхто не може зробити більше, ніж назвати людину її Істинним ім'ям, — спокійно заперечила Роза.
Стрекоза так сильно потягнулася, що затріщали шийні хребці, і, збираючись встати, знову запитала:
— Ну то ти даси мені ім'я?
І Роза, хоча і не відразу, але все ж згідно кивнула.
Вони зустрілися пізно вночі на стежці під горою Ірія, коли до світанку було ще далеко. Роза запалила неяскравий чарівний вогник, щоб можна було пробратися до річки і не впасти в яку-небудь зарослу очеретами яму — місцевість була болотиста. У холодній ночі при світлі нечисленних зірок, бо більшу їх частину приховувала чорна тінь гори, відьма і дівчинка роздяглися і увійшли в дрібну річку; ноги грузли в м'якому мулі, осілому на дні. Потім відьма торкнулася руки дівчинки і сказала:
— Дитя, я забираю у тебе твоє ім'я! Ти більше не дитя, і у тебе немає імені.
Деякий час навколо стояла мертва тиша, потім відьма прошепотіла:
— І будеш ти наречена іменем, жінко! Тепер ти — Іріан!
Ще кілька митей вони стояли у воді абсолютно нерухомо, в повній тиші, а потім раптом зітхнув нічний вітер, доторкнувся до їхніх оголених плечей, і вони, тремтячи від холоду, побрели назад на берег. Там вони витерлися гарненько і босоніж, відчуваючи себе нескінченно втомленими, потяглися, спотикаючись об сплетені коріння очерету, до стежки. І там Стрекоза, вже не приховуючи скаженого гніву, прошепотіла відьмі: