— Пива! — крикнув Діамант, витираючи піт з чола, і його тут же потягли до столу і з усіх боків оточили галасливі веселі юнаки і дівчата.
І раптом він почув, як позаду музиканти заграли нову мелодію. На цей раз, власне, грала одна лише скрипка, сумним високим голосом виводила: «Куди прямуватиме любов моя».
Діамант залпом осушив цілий глечик пива, і оточуючі його дівчата із захопленням дивилися, як від ковтків рухаються м'язи на його сильній шиї, і сміялися, і перемовлялися, і підштовхували одна одну, а він, випивши, лише струсився всім тілом, як кінь, якого здолали мухи, і сказав:
— Ні, я не можу!.. — І зник в темряві за шатром з напоями.
— Куди це він? — здивувалися його приятелі. — Нічого, повернеться! — І вони продовжували базікати і сміятися.
Скрипка замовкла.
— Темна Роза, — тихо гукнув він її, стоячи зовсім поруч в темряві. Вона обернулася, і їхні погляди зустрілися. Їхні обличчя, власне, були майже на одному рівні, хоча Роза сиділа, схрестивши ноги, на узвишші для музикантів, а Діамант стояв біля цього підвищення.
— Підемо на наше місце? — попросив він.
Вона не відповіла. Лаббе, дивлячись на неї, підніс до губ свій ріжок. Барабанщик вдарив в барабан, і вони заграли моряцьку джигу.
Коли ж Роза знову обернулася, шукаючи очима Діаманта, то його вже й слід прохолов.
Тарра зі своїм оркестром повернувся приблизно через годину і навіть не подякував їм за надану можливість перепочити. Навпаки, він досить сердито перервав на середині виконувану оркестром Лаббе мелодію і велів йому забиратися.
— Соплі спершу підбери, щипач нещасний, — заявив йому Лаббе. Тарра, зрозуміло, образився, а люди навколо відразу розділилися на два табори, і поки розгорялася суперечка, Роза засунула свою флейту в кишеню і тихо вислизнула геть.
Осторонь від освітленого ліхтарями майданчика було зовсім темно, але вона і в темряві знайшла дорогу дуже швидко, бо добре її знала. Він, звичайно, був там. Верби за ці два роки ще підросли, і тепер в верболозі майже не залишилося вільного місця, щоб можна було присісти: усюди стирчали з землі молоді пагони та погойдувалися довгі звисаючі майже до землі гілки дорослих дерев.
Музика заграла знову, далека, заглушувана вітром і шепотом річки.
— Чого тобі від мене потрібно, Діамант?
— Всього лише поговорити з тобою.
У темряві вони здавалися один одному тінями.
— Ну, кажи, — сказала вона.
— Я хотів попросити тебе поїхати зі мною звідси, — сказав він.
— Коли?
— Тоді ще. Коли ми посварилися. тільки я все неправильно сказав. Я думав… — Повисло довге мовчання. — Я думав, що просто знову зможу втекти. Разом з тобою. Грати музику. І якось прожити. Разом. Я це хотів сказати.
— Але ти цього не сказав!
— Я знаю. Я все сказав неправильно. Я все зробив неправильно. Я всіх зрадив. Магію. Музику… І тебе.
— Нічого. Я непогано влаштувалася.
— Он як?
— Я не бозна як вмію грати на флейті, але, в загальному, виходить нічого. А того, чого ти мене так і не навчив, я, врешті-решт, можу заповнити і за допомогою заклять, якщо так вже буде потрібно. І ці хлопці з оркестру теж нічого. Лаббе зовсім не такий, яким здається. Він добре до мене ставиться. Ніхто мене не обманює. І ми дуже непогано заробляємо. А взимку я зазвичай живу у мами і допомагаю їй. Так що у мене все в порядку. А у тебе, Ді?
— А у мене все дуже погано.
Вона хотіла було щось сказати, та так і не сказала.
— Я думаю, тоді ми були зовсім дітьми, — сказав він, — а тепер…
— Що ж змінилося?
— Я зробив неправильний вибір.
— Одного разу? — запитала вона. — Або двічі?
— Двічі.
— Ну що ж, третій чарівний.
Обидва деякий час мовчали. Вона насилу розрізняла його громіздкий силует в чорній тіні листя.
— Ти став такий величезний, — сказала вона раптом, — набагато більший, ніж раніше! А ти все ще вмієш запалювати вогник, Ді? Я хочу бачити тебе.
Він похитав головою.
— Це була єдина річ, яку ти міг робити завжди, а я так ніколи і не навчилася. Не змогла. Та й ти не зумів мене цьому навчити.
— Я не навмисне, — сказав він, — у мене ж теж іноді це виходило, а іноді ні.
— А той чарівник з Південного порту не навчив тебе, як зробити, щоб завжди виходило?
— Він учив мене тільки іменам.
— А чому ти не можеш зробити це зараз?
— Я відмовився від магії, Темна Роза. Я повинен був або займатися тільки нею і більше нічим, або залишити її зовсім. Потрібно мати тільки одну душу.
— Не розумію, чому, — знизала вона плечима. — Моя мати може вилікувати лихоманку, може допомогти при пологах, може відшукати загублену каблучку і ще багато іншого; можливо, це і не йде ні в яке порівняння з тим, що роблять справжні чарівники і королі драконів, але все одно це дещо. І вона займалася усім, і ні від чого не відмовлялася. Навіть те, що вона мене народила, ніяк їй не завадило. А знаєш, вона народила мене, щоб НАВЧИТИСЯ народжувати! Невже тільки тому, що я вчилася у тебе музиці, я повинна була відмовитися від уміння складати закляття? Я, між іншим, можу і зараз запросто наслати лихоманку. Чому ж ти повинен від чогось відмовлятися, щоб мати можливість займатися чимось іншим?