Далсові довелося трохи поблукати по пасовиську, перш ніж він відшукав те, що вирішив вважати тим самим Темним Ставом. Це був маленький, брудний, наполовину зарослий очеретом ставок, до якого вела одна-єдина ледь помітна брудна стежина, потоптана козячими копитцями; більше навколо не було нічиїх слідів. Вода в ставку була дійсно дуже темна, хоча небо над нею світилося блакиттю, а торфовища залишилися далеко внизу. Далс пішов по козячій стежці, бурмочучи і ковзаючи в багні; він мало не вивихнув кісточку, намагаючись не впасти. Підійшовши до води, він зупинився, нахилився, розтер ниючу кісточку і прислухався.
Було абсолютно тихо.
Ні вітерця. Ні пташиного крику. Ні віддаленого мукання корів або бекання кіз. Ні звуку. Немов весь острів раптом завмер. Навіть мухи перестали дзижчати.
Далс подивився на темну воду. У ній нічого не відбивалося.
Він нерішуче зробив крок вперед. Він був босий, в загорнутих до колін штанях. Плащ він зняв і згорнув ще годину тому, коли з-за хмар визирнуло сонце. Очеретини лоскотали босі ноги. Глинисте дно було м'яким; під ногами чвакало; пальці плуталися в переплетенні коренів очерету. Далс повільно і практично безшумно просувався до середини ставка, і кола хвиль на воді, які розходилися від нього, були невеликі і легкі. Ставок здавався зовсім маленьким. Раптом його нога, обережно пробуючи дно, відчула порожнечу, і він зупинився.
Вода ніби здригнулася. Спершу Далс відчув стегнами легкий дотик — здавалося його торкнувся шерстистий бік якоїсь тварини; а потім побачив, що вся поверхня води в ставку тремтить і ця дрож вже не схожа на легкі концентричні кола, що розходилися від нього під час його руху і давно вже вмерли, ні, скоріше це нагадувало здригання якоїсь величезної живої істоти і повторювалося знову і знову.
— Де? — прошепотів він на мові Творення, а потім вимовив це слово голосно, бо цю мову розуміють всі живі тварини і всі речі на світі, що не володіють власною мовою.
Відповіддю була тиша. А потім з чорної тремтячої води виринула риба, біло-сіра, довжиною приблизно з його руку, і ця риба, підстрибнувши в повітря, вигукнула тоненьким чистим голоском на тій же мові Творення:
— Йавед!
Старий чарівник стояв нерухомо, згадуючи все, що знав зі Справжніх імен Гонта, всі назви його пагорбів, скель і ярів, і через хвилину згадав, де саме знаходиться місце під назвою Йавед. Це було якесь перехрестя біля вершин двох дуже близько розташованих пагорбів, і перебувало воно досить далеко від порту Гонт, в глибині острова, серед тих вузлуватих гостроверхих пагорбів. Це було місце геологічного зсуву. Якщо центр землетрусу виявиться там, гора просто струсить місто в море, або завалить каменями, спустивши на нього лавину, або затопить, піднявши величезну хвилю, і потім розчавить, зімкнувши кручі біля входу в гавань, як пальці руки. Далс здригнувся, і тремтіння охопило все його тіло, як тільки що темну воду в ставку.
Він повернувся і квапливо побрів до берега, не піклуючись про те, куди ставить ноги, і вже не думаючи, чи не порушує його дихання і плескіт води тутешню тишу. Він прочавкав по болотистому дну між очеретами, вибрався на берег, покритий жорсткою травою, і нарешті почув гудіння мошкари і тріск коників. І тоді він сів прямо на тверду землю, бо ноги його не тримали.
— Нічого не вийде, — сказав він сам собі звичайною мовою Земномор'я: — Я не зможу це зробити. Не зможу — один!
Він був так засмучений, що коли зважився нарешті покликати на допомогу Мовчазного, то не відразу згадав початок того заклинання, яке було йому відоме ось уже шістдесят років; коли ж нарешті йому здалося, що він його згадав, і він вже почав вимовляти слова Великого Заклинання, здатного закликати людські душі, воно відразу ж почало діяти, і тільки тоді він зрозумів, що вчинив неправильно, і став повільно, слово за словом скасовувати дію закляття.
Потім зірвав трохи трави і спробував стерти з ніг липку донну глину і мул. Бруд ще не встиг засохнути, і травою він тільки розмазав його по шкірі.
— Ненавиджу бруд! — прошепотів Далс і тут же міцно стиснув зуби і навіть прикрив рот рукою, негайно припинивши всякі спроби витерти ноги. — Ні, це не бруд — це земля, земля… — примовляв він, ніжно погладжуючи землю, на якій сидів. Потім, заспокоївшись, дуже повільно, дуже обережно почав вимовляти слова викликаючого закляття.
На галасливій вулиці, що вела вниз, до верфей порту Гонт, чарівник Оґіон раптом зупинився, і шкіпер, що йшов з ним поруч, пройшов ще кілька кроків, перш ніж, обернувшись, побачив, що Оґіон розмовляє з кимось невидимим.