Він промовив усі необхідні слова, але нічого не відбулося. Хоча Заклинання, якому колись, навмисне вимовляючи його невиразно, навчила Гелетея його стара вчителька, чаклунка з гіркою складкою біля рота і довгими витонченими пальцями, було виголошено так, як личить.
Час минав, але нічого як і раніше не відбувалося. І у Гелетея вистачило часу, щоб пошкодувати про те, що він розлучається з цим сонцем і з морським вітерцем, і вистачило часу, щоб засумніватися і в силі сказаного ним закляття, і в собі самому, перш ніж земля навколо нього раптом стала дибки, суха і тепла, оточивши його темною густою пеленою.
Він розумів, що тепер йому слід поспішати, бо кістки землі відчувають біль при найменшому русі, а саме він мав стати її кістками, щоб мати можливість направляти і стримувати підземні поштовхи. Але поспішати він не міг. Він був ошелешений, збитий з пантелику, як це завжди буває при Істинних перетвореннях. Він свого часу встиг побувати і лисицею, і биком, і бабкою, і знав, як це — змінити не тільки своє обличчя, але й свою сутність. Але зараз все було інакше. Найбільше це нагадувало якесь неквапливе збільшення всіх частин його тіла. Я росту, розширююся, думав він без жодного подиву.
Він дістався уже до Йаведа, до того місця, де була зосереджена біль землі, її страждання, і, наблизившись до нього, відчув, як в нього звідкись із заходу вливається потужний потік сил; йому навіть здалося, що це Мовчазний все ж пробрався до нього і взяв його за руку. І тепер, завдяки сталому зв'язку з Оґіоном, Гелетей міг послати всю свою силу Горі, щоб допомогти їй вистояти. «Я так і не сказав йому, що назад не повернуся», — подумав він, і це були його останні слова і останні думки ардичною мовою, остання людська печаль, бо Гелетей проник вже в серцевину кісток Гори. І відчув її вогняні артерії, биття її величезного серця, і добре знав, що йому робити далі. І він сказав собі і Горі, але вже не на мові людей: «Заспокойся, розслабся. Ну-ну, ось так! Тримайся! Нічого, ми з тобою вистоїмо!»
І він був спокійний і нерухомий і тримався міцно, і один камінь чіплявся за інший камінь, один земляний шар лягав поверх іншого — у вогняному череві Гори…
Саме мага Оґіона побачили жителі порту на даху сигнальної вежі маяка в повній самоті, коли круті вулиці міста стали вигинатися і звиватися, як змії, так що камені вискакували з бруківки, а цегляні стіни будинків перетворювалися в клуби пилу, а Сторожові скелі зі стогонами все тягнулися одна до одної, намагаючись зімкнутися. І Оґіон напруженими розпростертими руками ніби щось розводив в сторони, стоячи на вежі, і в кінці кінців кручі дійсно розсунулися, розійшлися і застигли непорушно і нерухомо на своїх колишніх місцях. Місто ще раз здригнулося і теж застигло, заспокоївшись. Оґіон зупинив землетрус, говорили всі. Всі бачили це, і всі тільки про це й говорили.
— Ні, я був не один, — сказав Оґіон, коли люди стали захоплено дякувати йому. — Зі мною був мій Учитель, а з ним — його Вчителька. Я зміг утримати Ворота відкритими тільки тому, що Гелетей змусив Гору стояти спокійно. — Люди похвалили його за скромність, однак особливо прислухатися до його слів не стали. Уміння слухати — рідкісний дар, а героїв люди зазвичай вибирають собі самі.
Коли місто знову привело себе в порядок, всі кораблі повернулися в гавань, а будинки були заново відбудовані, Оґіон, рятуючись від слави і похвал, пішов в гори, що височіли над портом Гонт, і там знайшов маленьку долину, яка мала назву Долина Наводячого Порядок (втім, Істинне ім'я цієї долини на мові Творення було Йавед, як і Істинне ім'я Оґіона було Айхал). Оґіон бродив по цій долині цілий день, ніби щось шукаючи, а ввечері ліг на землю і заговорив з нею.
— Тобі слід було сказати це мені. Я б, принаймні, попрощався з тобою, — сказав він і заплакав, і сльози його впали на суху землю і зелену траву, і там, де вони впали, утворилися маленькі грудки мокрої і липкої землі.
Він так і заснув там, на голій землі, нічим не накрившись і нічого не підстеливши під себе, і ніщо не відділяло його від цієї землі. А на світанку він пройшов по верхній дорозі прямо в Ре Альбі, і, навіть не зайшовши в село, відразу звернув до будинку старого чарівника, що стояв осторонь від села, ближче до водоспаду. Двері в будинку після відходу Гелета так і залишилася відкритими.
У городі останні стручки бобів були просто величезними і вже жорсткими, а качани капусти були просто чудові. Три несучки бродили, квокчучи і щось підбираючи на землі, біля припалого пилом ганку — руда, коричнева і біла. Сіра квочка сиділа в курнику на яйцях. Курчат не було видно, як і півня Королька. Корольок помер, подумав Оґіон, і, можливо, якесь курча вже готується зайняти його місце. Оґіонові здалося, що з садка за будинком метнулася руда лисиця.