Він старанно вимів з будиночка пил і сухе листя, що залетіло в відчинені двері. Витягнув матрац і ковдру Гелета на сонечко, щоб провітрилися, і подумав: «Хороший будинок». Потім ще трохи подумав і вирішив: «Мабуть, мені варто завести кілька кіз».
НА ВЕРХНІХ БОЛОТАХ
Острів Семел знаходиться на північному заході від Хавнора, по ту сторону Пельнійского моря і, отже, на південному заході від Енлада. Це один з найбільших островів Земномор'я, однак про нього відомо дуже небагато, навіть казок і легенд про нього майже не розповідають. У Енлада багатюще історичне минуле, усі знають великих героїв Енлада. Хавнор завжди славився своїм багатством, і навіть невеликий острів Пальн теж має власну, хоч і погану, славу. А ось на Семелі тільки і є, що стада корів і овець, нескінченні ліси та крихітні містечка, швидше за схожі на села. Ну і, звичайно, величезний заснулий вулкан Анданден, який височіє над усім островом.
Коли цей вулкан в останній раз прокинувся і заговорив, то на південь від нього випав шар попелу в сто футів завтовшки. На Семелі річки і струмки прокладають свій шлях на південь по високогірній рівнині, то без кінця петляючи і утворюючи загати, то розливаючись і йдучи убік від основного русла, і тоді землі навколо перетворюються в болотисті низини. Таких низин тут багато; це великі рівні простори, на яких повно озер зі стоячою водою, дерева зустрічаються вкрай рідко і самотньо стирчать на тлі далекого горизонту, а люди майже зовсім не зустрічаються. Зате тут, на удобреній попелом землі виростають відмінні соковиті трави, і жителі Семела охоче згодовують їх худобі, яка пасеться сама по собі на цих низинних луках, де річки і ріки служать природними межами, і жиріє, а потім її відправляють на забій в значно більш людні райони південного узбережжя.
Як і всі великі гори, Анданден сильно впливає на клімат рідного острова, збираючи навколо себе хмари. Літо на Семелі коротке, а зима довга, особливо на Верхніх Болотах.
Одного разу в рано наступаючих зимових сутінках на перехресті двох стежок зупинився подорожній, якому жодна з цих стежок, здається, не здавалося досить надійною. Дійсно, це були, скоріше, протоптані коровами проходи в очеретах. А ця людина явно шукала якесь селище, де йому могли підказати, куди йти далі.
Нарешті з вершини останнього пагорба він побачив розкидані серед боліт будинки якогось села. Він, власне, і раніше припускав, що село має бути недалеко, але, видно, десь невдало звернув. Високі очерети так тісно обступали стежку, по якій він спускався до селища, що навіть якщо в сутінках і миготів далекий вогник житла, то як слід роздивитися його крізь зарості очеретів було неможливо. Зовсім поруч глузливо бурмотіла і шуміла ріка. Подорожній так довго був у дорозі, що вщент зносив свої черевики; йому довелося обійти практично всю гору, а гірські стежки тут вельми кам'янисті і покриті потрісканою чорною лавою. Підметок на його черевиках, можна сказати, не залишилося зовсім, і ноги нили від дотиків до крижаної і вічно вологої поверхні стежок, що вели через болота.
Швидко темніло. З півдня насувався туман, приховуючи небеса, і лише над неясно видимою вершиною темної громади Андандена зірки світили надійно і яскраво. В очеретах тихо і сумно посвистував вітер.
Подорожній, зупинившись на перехресті, теж свиснув вітрові у відповідь.
І раптом на одній із стежок ворухнулося щось велике, чорне, але, завдяки своїй величині, помітне навіть у темряві.
— Це ти, моя люба? — запитав мандрівник. Він говорив на стародавній мові, мові Творення. — Улла, Улла, йди до мене! — покликав він її, і молода телиця нерішуче зробила крок або два в його сторону, бо він назвав її Істинним ім'ям. Подорожній теж зробив кілька кроків їй назустріч і незабаром намацав в темряві велику голову корови і погладив шовковистий лоб між очима і біля рогів. — Красуня ти моя, красулечка! — примовляв він, вдихаючи трав'яний запах, що йшов від неї, і притискаючись до її теплого крутого боку. — Ну що, ти сама поведеш мене, моя мила Улла? Поведеш мене в село, так?
Йому пощастило: він дійсно зустрів одну з сільських корів, а не якусь волоцюгу, яких тут теж було чимало і які здатні були тільки завести його ще глибше в болото. Справа в тому, що молоденька Улла просто дуже любила стрибати через огорожу і йти на просторий луг. Однак, трохи поблукавши на свободі, вона завжди згадувала про теплий хлів і про матір, від якої їй все ще перепадало часом трохи молока; так що тепер вона охоче повела подорожнього в село. Вона йшла повільно, але цілеспрямовано по одній з ледь помітних стежок, і він слухняно слідував за нею, час від часу обіймаючи її і погладжуючи по крупу — коли дозволяла ширина стежки. Коли корова переходила вбрід який-небудь струмок, він хапався за її хвіст. Видершись на невисокий слизький глинистий бережок, Улла струшувалася і намагалася вивільнити свій хвіст, але все ж завжди чекала, поки людина, що виявилася ще більш незграбною, ніж вона сама, не підніметься на берег. Потім вона знову неквапливо пускалася в шлях, а він все тулився до її теплого боку, бо промокав наскрізь майже в кожному зустрічному струмку і весь тремтів від холоду.