— Не пригадуєш, Дениску, не було на ній такого одягу?
Хлопець лише розводив руками — не запам’яталось йому.
— Що ж, — мовив Федір Кіт, — доведеться цю балочку розорати… А то позаростало тут так, що скоро вовки витимуть. І не поле, й не пустирище. Раніше руки не доходили, а тепер — розоремо. Виженемо, Дениску, твою відьму, зачекай день-два.
Й справді, через день Федір Кіт, пополуднавши в них удома, забрав Дениска з собою.
Трактор його стояв коло самісінької балочки, на краю зораного клину. Федір посадив Дениска до себе в кабіну, натиснув на важелі, й могутня машина з гуркотом посунула вперед.
Під гусеницями затріщали кущі, а потім їхнє зелене шмаття, їхні білі кості вивергалися з-під плугів.
— О-го-го-го! — радісно лементував Дениско, намагаючись перекричати гуркіт трактора.
А Федір Кіт показував йому в усмішці великі білі зуби.
— О-го-го! — репетував щасливий Дениско.
— Переоремо відьомські кубла! — сміявся Федір Кіт.
— Га? — тулив до нього вухо Дениско.
— Куб-ла!.. ві-дьом-ські!.. пе-ре-о-ре-мо!.. — кричав Федір Кіт.
— О-го-го! Переоремо! — згоджувався Дениско.
Масна земля лягала скиба до скиби, й ця поката балочка поволі зникала-зникала, наче її заливало чорними хвилями ріллі зоране поле. А скоро й зовсім вона пропала, наче й не було. Трактор зупинився, і Федір Кіт разом із Дениском посходили додолу. Під ногами в Дениска кришилася суха земля — родюча горошкувата земля, в якій біліло перерізане коріння пирію, а вцілілі борозняки, вигнані зі своїх нірок, хутенько шукали нових схованок… І хлопця охопило здивування — як же це вони тепер будуть без цієї балочки, до якої так звикли? І, зрештою, як це тепер вони будуть і без тієї відьми — адже звикли, що її можна перестріти серед кущів. Невже й справді вона зникне, бо Федір Кіт переорав оце місце, де вона так добре почувалася, стежку, через яку вона перебігала?
— От і все, — мовив Федір Кіт і витер долонею піт на чолі.
— От і все, — слухняно, мов луна, повторив за ним Дениско. Й оте дивне відчуття — як же це вони тепер обходитимуться без балочки, з якою так зжилися? — болісно тремтіло в ньому…
Люди, ходячи до сусіднього села, знову проклали стежечку через зорану балку. Проклали майже там само, де вона стелилася й раніше. І Дениско вперше пройшов по ній, прямуючи до баби Рузини. Розглядався по боках, сподіваючись щось побачити, але так нічого й не побачив. І потім довго розказував бабі Рузині, як то вони вдвох із Федором Котом розорювали землю, що споконвіку лежала незачіпана.
— Яку балочку? — не могла втямити баба Рузина.
Дениско терпляче пояснював.
— А хіба її можна розорати? — здивувалась баба Рузина.
Здивувалась — і одразу полізла до скрині, щоб відчинити віко й витягнути своє шитво та вишивання.
Проте не одчинила, й нічого в той день не розповідала — може, її так вразила почута новина?
Повертався Дениско додому — й теж нічого не побачив. І — йому було важко зізнатися в цьому, але це було саме так — Денискові чомусь кортіло знову здибатися з відьмою.
Бо коли подумати, то нічого лихого вона йому не заподіяла, ото хіба що перебігла позад нього стежку, та й усе.
Він і з домовиком того вечора розмовляв — просив не проганяти відьму, коли навідається до нього в комин. Невідомо, чи зважив домовик на його прохання, але, лігши спати, Дениско не почув у комині ні завивання, ні жалібного попискування. Мабуть, таки відцуралась відьма і від їхнього домовика, й від їхньої хати.
Згодом, під осінь, щось таки попискувало в комині, але Дениско достеменно знав, що то вітер чи негода. Адже відьма — він це добре пам’ятав — вичворяла по-іншому, коли вчащала до них. І домовик, здається, десь завіявся під три вітри, бо ніколи більше й не говорилось про нього вдома.
І Дениско, який значно подорослішав за ту весну та за те літо, відчував у душі легеньку тугу за казками свого дитинства…
Пригоди літнього дня
— Тату, житом пахне, — говорив Дениско, йдучи слідом за батьком.
— Та чую, чую…
Польова стежка вела їх усе далі й далі. Хвилі достиглого жита важко бігли повз них, Денискові здавалось, що ось ця найвища хвиля підхопить його й понесе на своєму верху, а він, Дениско, летітиме на ній, як полетів отой білий, із темно-гарячими цятками на крилах, метелик. І в передчутті того польоту-плавби Дениско аж очі примружував, і ставало йому всередині лоскотно й солодко. Хотілося набрати в груди якнайбільше польового пахучого повітря — й закричати від захвату, від радості.