Агал сів між бійницями стіни, звісивши ноги, взуті у грецькі сандалії з довгими вузькими ремінцями. Стіна довкола Ольвії як дорога, принаймні ширша за бічні міські вулиці, і висока: одразу попід нею глибокий яр. Здається, нема в світі сили, яка б здолала цей неприступний мур. Колись підступали до фортеці війська македонського царя, котрий прославився багатьма перемогами, а Ольвія вистояла, її стіни завтовшки у два Агалових зрости, їх не могли пробити навіть потужні облогові машини. Ольвіополіти й досі пишаються цим, і варто якомусь купцеві з Херсонеса чи Пантікапея похвалитися величчю свого міста, як вони зневажливо знизують плечима: може, якийсь із храмів там і більший за наш, але хто може виміряти відвагу ольвійських громадян? Нащадків тих, перших, хто ступив колись на ці дикі береги й тулився попервах у землянках. Так, на місці квітучої Ольвії були землянки, не існувало ні стін, ні сторожі, і диких кочівників стримували тільки відвага та упертість перших поселенців.
Агал знав, що дикими кочівниками греки називали його предків, що й досі дехто не дуже шанобливо ставиться до його одноплемінників, проте часи змінилися, і хто не знає тепер, що хліб і шкіри, якими завантажуються трюми афінських галер, ольвіополіти купують у скіфів, що без кочівників місто не проіснувало б і року. І от він, Агал, племінник скіфського царя, але варвар в очах деяких зарозумілих греків, сидить отут-от на ольвійській стіні й зодягнутий так, що не відрізниш від місцевих знатних юнаків…
Раніше скіф міг потрапити до Ольвії тільки як раб, раби-скіфи є тут і тепер, так само, як і раби-греки є у скіфських вельмож… Що вдієш, така вже доля!.. Потрапив у полон, заборгував — і продали в рабство, тягни довічне ярмо, як худоба, і ніхто не визнає тебе людиною.
Агал скочив на ноги й сперся на зубець стіни. Він вдячний богам, які вторували йому інший шлях. Засміявся голосно, радісно й простягнув руки назустріч степовим вітрам: тіло стало легким, майже невагомим, здавалося, зроби крок — і вітер підхопить тебе, як птаха, і понесе над степовим безмежжям, здіймаючи все вище до хмар.
А внизу біля воріт перемовлялися вартові-греки. їм набридла одноманітна служба, липнева спека, степові гіркі пахощі, бо звикли зовсім до іншого і гадають, буцім ніщо на світі не пахне краще за підсмажене м’ясо та біле вистояне вино. Правда, поки вино довезуть із Греції в амфорах, воно перебовтається, однак все ж смачніше од херсонеського. А може, це тільки здається ольвіополітам? Вони гудять солодке таврійське вино просто за звичкою, аби хоч трохи принизити сусідів.
Агал щасливо засміявся. Він кілька разів пив вино — і херсонеське, і навіть афінське, хвалив його, щоб зробити приємність Понтаклові, який пригощав, але навіть біле витримане вино з грецьких берегів не смакувало йому, бо що може бути смачніше за оксюгалу — солодкуватий кумис: він не так б’є в голову, а веселить, як вино, навіює людині гарний настрій, розковує думки. Навіть суворі воїни після чаші оксюгали добрішають серцем і співають біля невеличких степових багать тужних пісень, таких же старовинних і вічних, як небо, зірки й високі трави навколо.
Із степу війнуло запахом полину, почулося кінське іржання, і Агал побачив, що з вибалка до північних воріт скачуть вершники. Підганяючи втомлених, запінених коней, вони махали руками і щось кричали. Сторожа заворушилася біля воріт, і Агал поспішив туди.
Ще здалеку хлопець почув таке, що ледь не скотився із стіни крутими сходами. Це ж справді новина, і, якщо вершники не помилилися, їде… Але яка може бути помилка! Один з вартових уже побіг оповістити архонтів, а їх ніхто не наважиться турбувати без поважних причин.
Агал поспішив додому: негоже зустрічати царя в буденному одязі. Та й треба поділитися звісткою з Понтаклом — той здебільшого вже сидить удома, постарів і лише зранку навідується до майстерень за міською стіною, тепер там порядкує старший Понтаклів син Анаксагор, і раби слухають його, як господаря. Анаксагор знає справу не гірше за батька, йому відомі всі секрети обробки металу, бронза й срібло оживають у його руках, та все ж поштиво вислуховує Понтаклові поради. Принаймні Агал ніколи не чув, щоб Анаксагор сказав щось наперекір чи заперечив — на те Понтакл і старійшина роду, він понад тридцять років карбував благородні метали й недаремно вважається одним з кращих ольвійських майстрів. Та хіба тільки ольвійських? Навіть афінські купці охоче купують його вироби.
Понтакл сидів у затінку внутрішнього двору, чи то дрімав, чи просто замислився, певно, все ж не спав, бо, почувши легкі Агалові кроки, підвів голову й зиркнув гостро — зовсім ще живими й не старечими очима. Він не спитав нікого, хоч і побачив хвилювання на хлопцевому обличчі. Для чого питати — сам скаже… Та й які новини він може принести? Життя в Ольвії тече одноманітно, день схожий на день, і найбільша неприємність, котра може порушити спокій та рівновагу Понтакла, це коли раб не догледить за плавильною піччю… Що ж, таке буває… Понтакл за довгі роки звик ставитися до цього спокійно, просто раб одержить по заслугах — двадцять чи тридцять батогів: наступного разу буде уважніший.