Скіпур проїхав за два кроки від племінника, не помітив його чи просто вдав, що не помітив, негоже цареві метушитися, а може, й справді замислився: їхав, зсутулившись і втупившись у кінську гриву. Лише тепер Агал побачив, як постарів цар і як висушили його гарячі південні вітри.
Хлопець зайняв місце позаду, за охоронцями, які виставили вперед списи з бронзовими наконечниками, проте Скіпур мало не одразу озирнувся і поманив його пальцем. Агал наздогнав царя, тепер його буланий відставав від білого бахмата лише на півкрупа.
— Як тобі в Ольвії? — запитав Скіпур не озираючись.
Агал одповів обережно:
— Наче все гаразд…
— Бачу, вивчився.
— Дещо можу.
— А що думаєш робити?
Агал уявив статую на центральній ольвійській площі: отак передати в білому мармурі биття крові в жилах людини — цьому мистецтву можна присвятити все життя… Але цар, певно, чекав від нього іншої відповіді, й Агал, поплескавши буланого по шиї, відповів:
— Все у твоїй волі, мій царю.
Він відчув, що відповідь сподобалась Скіпуру, та й кому ж з можновладців не до душі відданість!
— Завтра прощайся з Ольвією.
— Вже завтра? — вирвалося в Агала.
Скіпур озирнувся і зміряв хлопця пильним поглядом.
— Не хочеш розлучатися?
— Якось несподівано.
— Не вікувати ж тобі серед греків.
— Звичайно.
— У твоїх жилах тече царська кров.
— Так. — Агал ніколи не забував про це. Правда, його життя в Ольвії мало чим відрізнялося від існування ремісника доводилося спілкуватися навіть з рабами, і біля плавильних печей та за столом карбувальника старий Понтаклів підмайстер гримав на Агала, як на звичайного учня.
Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.
— Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, — сказав Скіпур.
Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?
Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника — остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…
Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.
— Твої дні ще незліченні, — одповів Агал, — і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.
— Так, тільки богам, — ствердив Скіпур. — Це може статися зовсім скоро, тому я й приїхав по тебе.
— Усе в твоїй волі, царю.
— А якщо в моїй, — посміхнувся Скіпур, — то сьогодні ми питимемо оксюгалу і їстимемо баранину. Я наказав засмажити найкращих баранів, мабуть, ти давно не бачив справжньої їжі, у греків не порозкошуєш.
— Так, — погодився Агал, згадавши більш ніж скромні обіди в Понтакла.
Білий Скіпурів жеребець раптом витягнув шию і заіржав голосно й радісно, Агал зиркнув уперед і побачив за неглибоким степовим вибалком табун: коні паслися, і тільки крайні кобилиці попіднімали голови й жадібно втягували повітря, принюхуючись, і форкали, зачувши чужинця.
Скіпур притримав коня, вони об’їхали табун і побачили кибитки на великих шестиколісних возах, звичайні сірі повстяні скіфські кибитки, але серед них вирізнялась просторіша за інші, червона, і спижевий птах сірий гойдався над нею на довгому списі.
У кибитках уже помітили вершників: жінки й діти Кинулись назустріч Скіпурові — кричали, махали руками, вигукували вітання, ніхто не примушував їх, щиро висловлювали свої почуття, і Агал зрозумів, що Скіпура справді шанують люди.
Цар з Агалом під’їхали до червоної кибитки, зіскочили на землю. Хтось із підлітків узяв їхніх коней, натовп розступився. Цар ступив уперед, і тільки тепер Агал побачив на високому возі дівчину. Вона стояла біля виходу до кибитки, одягнута в довгу білу лляну сукню, підперезану високо під грудьми срібним пасом, посміхалася і щось казала Скіпурові. Цар піднявся по приставленій до воза драбині й обійняв її.
Агал підійшов до воза й зупинився. Дівчина вразила його, і, певно, не тому, що одяг її трохи відрізнявся від одягу скіфських жінок, які носили сорочки й штани, схожі на чоловічі. Лляна сукня дівчини чимось нагадувала грецький хітон, але не звисала з плечей вільними зборками, була приталена й підкреслювала звабливі контури дівочого тіла. В довгій сукні дівчина здавалася вищою, ніж була насправді, а темно-руде волосся, не заплетене в кіски, а заколоте золотим гребінцем, ще видовжувало її. Агал надивився на гречанок в Ольвії, були серед них справжні красуні, але такої не бачив ніколи в житті.