— Що він там сказав? Ану ж бо, повтори!
Асистент ученого Патрик О’Ніл зблід від хвилювання.
— Мсьє Лакомб з астрономічного факультету Паризького університету відповів, що ні в якому разі не передасть вам копію цього документа. При цьому він заявив: це майже те саме, що подарувати вам усю колекцію. Однак він сподівається, що ви зможете бути присутнім на його доповіді в Обсерваторії цієї п’ятниці. Там ви й отримаєте нагоду побачити цей документ.
— Яка зухвалість! — Уїлсон скочив на ноги. Від люті йому навіть подих перехопило. — Він дозволяє собі глузувати з мене, негідник! Та я не його лакей, тож він не може вирішувати, як мені слід поводитися. До того ж, ми ще побачимо, чи матиме він і надалі привід, щоб посміятися.
О’Ніл збентежено відсахнувся. Уїлсон був дужим, наче віл. Кремезний, огрядний, мускулястий, він мав завжди червоне обличчя з низьким чолом і скуйовджене сиве волосся. Загалом він виглядав доволі страхітливо. До того ж, видатний астроном мав лише одне око — праве, а ліве він втратив у сутичці з туземцями в Патагонії, коли місцеві вожді заборонили йому навіть близько підходити до місця падіння метеорита. Розгніваний Уїлсон та його люди знищили бунтівне поселення, не залишивши від нього й сліду.
Замість утраченого ока Уїлсон вставив у порожню очницю відшліфований уламок метеорита, і здавалося, що ця срібляста кулька, тьмяно виблискуючи, дивиться одночасно в усіх напрямках. Як відомо, до складу залізних метеоритів входить іридій — метал, який відзначається величезною міцністю і служить компонентом найбільш жаростійких сплавів. Ці сплави застосовуються в таких точних вимірювальних приладах, як хронометри й секстанти. Не дивно тому, що іридій вважається надзвичайно цінною сировиною, набагато ціннішою, ніж золото. Через це кулька, що оберталася в очниці Уїлсона, коштувала майже стільки ж, як і невелике німецьке князівство.
— Скасуйте всі заплановані зустрічі, я негайно вирушаю до Лакомба!
— Але сер, ваш обід із міністром внутрішніх справ…
— Я ж казав, скасувати!
Уїлсон схопив пальто, застебнув пояс і поспіхом вийшов із кабінету. За кого його тут має цей нахаба, цей французький жабоїд? Хоче відкараскатися від Джейбса Уїлсона, як від набридливої мухи? Оце вже ні! Скоріше пекло замерзне, ніж йому це вдасться!
Він швидко біг сходами униз. Кабінет ученого був розташований на останньому поверсі Британської Королівської академії в Берлінгтон Гарденз. Це одна з найчудовіших лондонських будівель. Із її вікон відкривається гарний вид на мальовничі зелені парки.
Дорогою йому зустрілося кілька колег-учених, які шанобливо до нього привіталися:
— Доброго ранку, сер Уїлсон!
— Щасливого Різдва, мілорде!
— Чи не будете ви такі ласкаві, щоб завітати сьогодні ввечері до клубу «Афіни»?
Астроном, однак, не вважав за потрібне відповідати на привітання й запрошення і простував далі. Високі підбори його до блиску вичищених черевиків одну по одній відраховували мармурові сходинки. Він вийшов із будинку академії, стиха лайнувши холодну зливу на вулиці, перетнув майданчик перед фасадом і ускочив до однієї з карет, які чекали за огорожею.
— Гайд Парк Корнер, 48. І хутчіш! — кинув він візнику, відкидаючись на спинку сидіння.
Оскар прямував до вітальні, коли шлях йому перетнула Шарлотта, яка несла в руках величезний стос якихось тек із документами, вирізок із газет, нот і листів. Дівчина мала страшенно розгніваний вигляд. Правду кажучи, Оскар давно вже намріяв собі зручненько вмоститися у кріслі перед каміном і поринути в читання нового пригодницького роману Карла Мая. Він нетерпляче очікував тієї миті, коли, нарешті, дізнається, що ж далі сталося з червоношкірим вождем Віннету. Але тепер, побачивши Шарлотту в такому настрої, мимоволі зупинився.
— Ти що, кудись переїжджаєш?
Дівчина здивовано глянула на нього, ніби щойно помітила. Але швидко отямилася й відповіла:
— А-а, ти про це! Та ні, просто піднімалася на горище і дещо там надибала.
— Дещо? — Оскар витягнув шию, здивовано розглядаючи те, що Шарлотта тримала в руках.
Горище в будинку Гумбольдта справді було місцем невичерпним. Там можна було відшукати найнесподіваніші речі з усіх країн світу. Якщо поставити собі за мету, то цими дивовижними експонатами можна було б заповнити експозицію цілого музею. Крім того, у віддаленому кутку горища стояла скриня, в якій зберігалися численні сувеніри з минулого: афіші, щоденники, листи й документи. І поки Оскар захоплено роздивлявся туземні маски, музичні інструменти та зброю, Шарлотта ретельно переглядала весь вміст скрині з ентузіазмом справжнього дослідника. Гумбольдт не заважав їм, тож під час своїх екскурсій на горище вони робили там усе, що заманеться. Аби не шкоду. Проте як він поставиться до того, що Шарлотта вирішила перенести частину речей із скрині до своєї кімнати?
— Що це за папери? — знову спитав Оскар. — Може, тобі допомогти?
— Та ні, пусте, — Шарлотта відвернулася, щоб Оскар не встиг розглянути її папери. Та все ж йому вдалося помітити, що лежало зверху. То був якийсь аркуш зі старовинним генеалогічним древом і товста книга у шкіряній палітурці.
— Родоводи предків і старі родинні альбоми? — поцікавився він. — Навіщо тобі цей мотлох?
— Це тебе не обходить! — огризнулася дівчина. — Не пхай свого носа куди не слід.
— Та годі вже, — Оскар примирливо підняв угору руки. — Не хочеш говорити — то й не треба. Я лише хотів допомогти.
— Ти даси мені дорогу чи ні? — сердито пробурмотіла Шарлотта.
— Звісно, проходь. — Він зробив крок у бік, і дівчина швидко проскочила повз нього.
При цьому зі стосу, який вона тягла в руках, випала невелика шкіряна течка й розкрилася на підлозі. Оскар швидко нахилився, щоб підняти її, — виявляється, то була саме та тека, в якій Гумбольдт зберігав усі свідоцтва про народження. Коли хлопець простягнув теку Шарлотті, та миттю захлопнула її й приєднала до решти документів. Її очі сердито зблиснули, але потім погляд дівчини пом’якшав.
— Дякую, — сказала вона. — І, заради Бога, — не виказуй мене. Я хочу розібратися в одній дивній історії, проте краще, якби поки що про це не знали. Дай мені слово, що нікому не розповіси!
Оскар кивнув.
— Авжеж! Проте хоча б мені щось поясниш?
— Щойно зрозумію, що тут і до чого. Обов’язково! — З цими словами вона обернулася й зникла у своїй кімнаті.
4
Нетерпляче постукуючи пальцями по руків’ю своєї шпаги, Джейбс Уїлсон поглядав у вікно. Повз нього пропливав мокрий від дощу Лондон. Люди ховалися попід навісами будинків, підіймали над головами портфелі й відкривали парасольки, щоб хоч якось захиститися від холодних крапель, що линули з небес. Скрізь панувала передріздвяна метушня. Вітрини магазинів було святково прикрашено, а біля дверей стовбичили вуличні музики, які на все горло виспівували різдвяні гімни.
Уїлсону ніколи не подобалося це свято. Його просто нудило від запаху печених яблук, карамелі та пряників, яким було сповнене все навколо. А ці бісові вертепи, святі Миколаї в червоних балахонах, галаслива малеча з сяючими очима завбільшки з соверен! Якби на те його воля, то він давно б уже скасував Різдво.
Нарешті, екіпаж доїхав до парку, розвернувся й поволі рушив у бік Тріумфальної арки. Ще кілька хвилин — і він уже стояв перед будинком номер сорок вісім. Уїлсон зіскочив на бруківку, тицьнув у руку візника двадцять шилінгів і, схиливши голову, помчав до двоповерхової будівлі у класичному стилі, де зазвичай розміщували іноземних гостей факультету. Оскільки їх було чимало, то в усі часи тут не можна було знайти вільних апартаментів. Проте сьогодні, перед Різдвом, більшість із них спорожніла, тож Франсуа Лакомб виявився чи не єдиним пожильцем. Він займав у східному крилі дві кімнати, одну з яких учений одразу ж перетворив на робочий кабінет.