— Я взявся за мемуари Філлмора, якого ви, напевне, знаєте — ви, здається, того самого року народження.
Це зауваження потрапило в ціль краще, ніж Цаппароні міг сподіватися, якщо він не навмисне його заготував. Філлмор був одним з наших фельдмаршалів. Я добре його знав, ми разом проходили підготовку в Монтерона. Він прийшов від пархимських драгунів[23], як і Твіннінґс, він полюбляв англосаксонські манери, обоє були родом з Мекленбурґа. У цій землі знать дотримувалася англійських взірців, тож багато вихідців звідти мали своєрідний лондонський флер.
За характером Філлмор був дуже подібний до Лесснера, проте значно перевершував його, був типовим першим номером, і вже тоді всім було зрозуміло, що його чекає блискуча кар'єра. Монтерон був до нього не надто прихильний, але годі було заперечувати, що Філлмор мав золоту голову, був справжнім асом. Філлмор не мав друзів, своєю появою він створював прохолодну атмосферу, в якій сам почувався цілком комфортно. У цьому він відрізнявся від таких теплих характерів, як Лоренц, чи від таких бонвіванів, як Твіннінґс, з яким кожен хотів затоваришувати. Тож відповідно Лоренца вабила військова частина, Твіннінґса — ад'ютантство, а Філлмора — командні посади.
Ми починали разом, він — як людина успіху, тоді як я був радше людиною невдач. Тож самі собою напрошувалися порівняння, я також часто про це міркував. Чим пояснити це розмірене, впевнене кар'єрне зростання, для якого навіть катастрофи були своєрідними щаблями вгору? Насамперед надзвичайною пам'яттю. Він був учнем, якому не треба було вчитися, оскільки хапав все на льоту. Воно назавжди закарбовувалося в глибині його пам'яті. Достатньо було один раз повільно прочитати йому вірша, й він одразу міг повторити його, не припустившись жодної помилки. Ніхто не був здатний так заввиграшки вивчати мови. Запам'ятавши близько тисячі чужомовних слів, він брався за читання іноземних книжок і газет й таким чином одночасно розширював свої знання з історії й політики. Він уживався в дух мови, замість того щоб напрацьовувати знання з неї. Такий підхід у нього був і до математики, він міг подумки здійснювати математичні обрахунки з багатозначними числами. Це призводило до інцидентів з вчителями, коли він без підготовки перекладав просто з аркуша або здавав контрольні роботи, де стояли самі лише відповіді без обчислень. Вчителі підозрювали, що він списував, аж поки збагнули, з ким мають справу. Великий уривок складного автора, насилу підготовлений вчителем для розбору, з яким клас марудився б цілий урок, Філлмор, якщо його не стримували, перекладав за хвилину. Такі натури — справжнє жахіття для вчителів. Оскільки до них неможливо було прискіпуватися за діло, вчителі шукали argumentum ad hominem[24]. Але це було також непросто, оскільки Філлмор і в поводженні демонстрував помірковану вищість. І пізніше, під час жахливих понеділків у Монтерона, на нього ніколи й тінь не впала. Якщо ж із ним поводилися несправедливо, то він удавався до помсти: вичікував від винуватця кричущої помилки, а тоді чемно піднімав руку й виправляв помилку. Невдовзі стало ясно, що тямовитому школяреві йшлося не так про знання, як про всезнайство. Але його каверзи були добре підлаштовані. Тож із часом його стали побоюватись. Однокласники мусили або визнати його вищість, або просто ігнорувати його. Врешті найкращий учень класу, як правило, уважно слухав і весь час мовчав, оскільки його ніколи не питали. Всі тричі перехрестилися, коли нарешті його позбулися. Й ніхто не дивувався його оцінці summa cum laude[25].
Дивовижні здібності допомагали йому і в професійній діяльності. Вони ставали йому в пригоді навіть у галузях, значення яких часто недооцінювали, зокрема в таких, де треба було мати добру пам'ять на імена. З кількістю людей, імена яких нам відомі, пов'язаний безпосередній вплив людини, її особиста влада. Це дуже важливо, коли йдеться про широке коло людей. Адже кожен надає своєму імені особливої ваги. Що ж до мене, то я надто прислухаюся до своїх почуттів. Я пам'ятав імена людей, з якими мав справу і які були мені симпатичні, або тих, які викликали в мене антипатію, а решту забував або переплутував, що було ще прикріше. Натомість Філлмор дивував навіть тих людей, яких він ніколи не бачив, приміром телефоністок, коли називав їх на ім'я й створював у них враження, ніби вони перебувають з ним в одній життєвій системі координат.
Щодо часу, простору й фактів ніхто не був обізнаний краще за нього. Його мозок здавався пультом управління. Він пам'ятав величезну кількість позицій, як шахіст, що грає водночас п'ятдесят партій і по черзі викликає з пам'яті розташування фігур на тій чи тій дошці. Таким чином він постійно мав інформацію про можливості й резерви. Він знав про всі можливості, й завжди обирав найкоротший шлях. Він володів тим даром, який сьогодні називають геніальністю і який гарантовано знаходить підтримку в суспільній свідомості. До того ж він майже не мав особистих пристрастей, окрім свого честолюбства, яке не тяжіло до особистої розкоші. Він прагнув надати руху певним силам, хотів здобути право самому ухвалювати рішення.
24
Argumentum ad hominem
25
Summa cum laude