Щоправда, для тих, до кого ставилися й винагороджували як царів, існувало не надто багато спонук змінити своє робоче місце. Проте винятки таки були. Давня істина полягає в тому, що людину ніколи не можна цілком задовольнити. До того ж працівники Цаппароні мали надзвичайно складні характери. Це було пов'язано зі специфікою роботи: постійне заняття дрібнюсінькими й часто дуже складними речами з часом робило людей примхливими й надто вигадливими, породжувало характери, які весь час із мухи робили слона й скрізь підозрювали підступи. Це були митці, здатні підкувати блоху. Все це частково виходило за межі звичайної уяви. Світ автоматів Цаппероні, вже сам собою доволі дивовижний, був заселений привидами, що поставали у вигляді незвичайних маріонеток. У його приватному офісі часто виникала атмосфера, як у головного лікаря психлікарні. Єдине, що поки не винайшли таких роботів, які б самі виробляли роботів. Бо таке відкриття було б на рівні винаходу філософського каменя чи квадратури кола.
Цаппароні мав змиритися з фактами. Проблеми з персоналом були пов'язані з сутністю його підприємства. Проте тут він виявляв неабияку кмітливість. На своїй фабриці прототипів він ставив на перше місце роботу з людьми й розсипався навсібіч у люб'язностях, як спритний південець-імпресаріо. При цьому він доходив до межі можливостей. Усі технічно обдаровані юнаки мріяли про те, щоб їх експлуатували, як у Цаппароні. Його дуже рідко зраджували самовладання та доброзичливість. Та коли це ставалося, він влаштовував просто-таки страшні сцени.
Звісно, ще підписуючи угоду про працю, він намагався перестрахуватися і то в найприємніший спосіб. Угоди були пожиттєвими, передбачали постійне зростання платні, премії, страхування та штрафи за порушення умов контракту. Той, кому вдалося укласти з Цаппароні угоду й одержати звання майстра або автора, вважався людиною, що схопила бога за бороду. У нього був власний будинок, власне авто та оплачена відпустка на Тенеріфе чи в Норвегії.
Звичайно, були й обмеження. Але майже непомітні, які закінчувалися, якщо вже називати речі своїми іменами, просто включенням у продуману систему спостереження. Цю систему забезпечували різні підрозділи з невинними назвами, за якими сьогодні зазвичай маскують служби безпеки, один з них називався, якщо не помиляюсь, обрахунковим бюро. Картки, які заводилися там на кожного працівника заводів Цаппароні, нагадували поліцейські досьє, лише були значно детальнішими. Сьогодні людей треба досить добре промацувати, щоб знати, чого від них можна чекати, адже спокуси тут неабиякі.
І в цьому не було нічого недоречного. Адже профілактика підриву довіри належить до обов'язків того, хто керує великим підприємством. Ті, хто сприяли Цаппароні в збереженні секретів фірми, були на правильному боці.
Але що траплялося, коли один із фахівців подавав офіційну заяву на звільнення? Або коли хтось ішов та сплачував передбачений угодою штраф? Саме в цьому було слабке місце в системі Цаппароні. Він не міг людей просто прив'язати. Для нього тут полягала велика небезпека. В його інтересах було продемонструвати, що така форма звільнення була для працівника невигідною. Існує багато способів присіпатися за якісь дрібниці, особливо коли гроші не відіграють жодної ролі.
Насамперед можна втягти такого у кілька судових процесів. Це було б цілком у дусі сучасності. Адже у законах, які вже роками відставали від технічного поступу, було чимало прогалин. Приміром, що таке авторство? Це був радше блиск, який випромінювали найкращі з колективу, ніж особиста заслуга, його не можна було здерти й прихопити з собою. Так само було й з майстерністю, яка розвивалася протягом тридцяти-сорока років за допомогою та коштом фірми. Тут уже була не лише індивідуальна власність. Проте індивід залишався неподільним — хоча, може, й ні? Для всіх цих питань грубого поліцейського розуму було замало. Тож існували посади для довірених осіб, які потребували самостійності в прийнятті рішень. Власне, про суть слід було самому здогадатися — про таке не згадують ні усно, ні письмово. Тут треба було діяти інтуїтивно.
Приблизно таку картину я намалював собі з натяків Твіннінґса. Йшлося про певні варіанти, припущення. Може, він знав і більше, а може, й ні. Зазвичай у таких випадках воліють сказати менше, аніж бовкнути щось зайве. Я й так уже все збагнув: потрібна людина, яка порпатиметься у брудній білизні.