Росичка знову була малесенькою, як і раніше. Один комар був для неї вже добрим харчем. Та поряд з нею у воді лежав червоний непристойний предмет, я навів на нього бінокль. Я цілком оговтався, це не могло бути оптичним обманом.
Навколо болітця ріс очерет, крізь який я бачив брунатну болотисту воду. Листки водяних рослин утворювали на ній своєрідну мозаїку. На одному з цих листків лежав непристойний предмет, він чітко вирізнявся на його тлі. Я ще раз перевірив, але тут не могло бути жодних сумнівів — це було людське вухо.
Помилка виключалася: відтяте вухо. Так само годі було заперечувати, що я був при здоровому глузді та з незатьмареною свідомістю. Я не пив вина й не вживав наркотичних речовин, навіть жодної сигарети не викурив. Через порожні кишені я вже давно вів надзвичайно тверезий спосіб життя. Я також не належав до людей, які, подібно до Каретті, раптом починають бачити якісь дивні речі.
Я взявся методично оглядати все те болітце і з дедалі більшою відразою виявив, що воно все було всіяне вухами! Я розрізняв малі й великі, ніжні й грубі вуха, й усі їх відтяли чимось гострим. Деякі лежали на листках водяних рослин, як перше з тих, що я помітив, коли спостерігав за димчасто-сірою головою. Інші були наполовину прикриті листям, а ще інші неясно проглядали крізь брунатну болотисту воду.
Ця картина викликала в мене напад нудоти, як у жертви кораблетрощі, що випадково опинилася перед вогнищем канібалів. Я зрозумів, що це провокація, безсоромний виклик, який крився в цьому видовищі. Воно підвело мене до глибинного рівня реальності. Здавалося, що весь цей рух автоматів, який так міцно прикував мою увагу, раптом зник, я більше його не помічав. Я навіть припускав, що все це було тільки якимось віддзеркаленням.
Водночас я відчув крижаний подих близької небезпеки. У мене підломилися ноги, і я знову впав у крісло. Може, в ньому сидів мій попередник, перш ніж зникнути? Може, саме йому належало одне з цих вух? В мене аж запекла шкіра біля волосся. Тепер уже йшлося не про місце роботи. Тепер ішлося про життя або смерть, і я можу вважати, що мені поталанило, якщо виберуся з цього саду живим.
Треба було обдумати своє становище.
16
Власне, захоплення, що заволоділо мною під час спостереження за апаратами в саду Цаппароні, мало мене насторожити — воно не провіщало нічого доброго. Я був надто легковажний, хоча мав би прислухатися до власного досвіду. Але хто має той досвід?
Мене приголомшила брутальна наявність відрізаних частин тіла. Але то був мотив, що вписувався в загальну ситуацію. Хіба це не було безпосередньо пов'язане з технічною досконалістю та тим сп'янінням, яким вона закінчується? Хіба було в якийсь період історії стільки розчленованих тіл, стільки відтятих органів, як у нашу добу? З прадавніх часів люди ведуть війни, та з усієї Іліади я не пригадаю жодного прикладу, де йшлося б про втрачену руку чи ногу. Розчленування згадується в міфах про нелюдів, лиходіїв на кшталт Тантала чи Прокруста.
Зараз достатньо опинитися на вокзальній площі, аби побачити, що в нас панують інші правила. З часів Ларрея[46] відбувся певний поступ, і не лише в хірургії. Одним з видів оптичної ілюзії є той факт, що ми списуємо такі поранення на нещасний випадок. Насправді нещасні випадки є наслідками пошкоджень, які вже було завдано серцевині нашого світу, й зростання кількості ампутації належить до свідчень того, що сьогодні тріумфує «розтинальний» спосіб мислення. Втрата відбулася ще до того, як з'явилася в розрахунку. Постріл уже давно прозвучав — там, де він виступає в науці у вигляді поступу, навіть на Місяці, залишається діра.
Людську досконалість та технічну бездоганність неможливо узгодити між собою. Якщо ми хочемо одного, мусимо пожертвувати іншим, саме це рішення призводить нас на роздоріжжя. Той, хто це збагнув, працюватиме чистіше в будь-якому напрямі. Бездоганність прагне до передбачуваного, досконалість — до непередбачуваного. Тож досконалі механізми завжди огорнені трохи лячним, проте водночас приголомшливим блиском. Вони викликають острах, але також величезну гордість, яка скоряється не перед розумінням, а лише перед катастрофою.
Страх, але також і захоплення, що викликає в нас вигляд досконалих механізмів, є цілком протилежним тому задоволенню, яке ми отримуємо, споглядаючи досконалий витвір мистецтва. Ми відчуваємо замах на нашу цілісність, на нашу співмірність. Загроза втратити руку чи ногу — то ще не найстрашніше.
46
Домінік Жан Ларрей (1766—1842) — французький військовий хірург, новатор військово-польової хірургії.