То була перша ніч, коли я почувався самотнім. Пізніше в мене часто були такі ночі. Слово «самотній» набуло для мене нового значення. Наш час буквально створений для того, щоб здобути такий відомий багатьом досвід, хоча його годі точно описати.
Здається, мій старий з часом щось довідався про перебіг подій, оскільки через кілька днів спробував залагодити наші стосунки, процитувавши віршика:
Це були рядки з одного вірша, який нам задали вивчити напам'ять, він був присвячений давно забутій битві, а саме штурму Шпіхерських висот. А я справді тричі потрапив під роздачу, якщо не рахувати удару кучера.
Ми знову були в добрих стосунках, хоча, як не дивно, такий удар ніяк не забувається, навіть коли цього бажають обидві сторони. Тілесний контакт створює новий досвід. З цим доводиться миритися.
Цій події я знайшов тут місце через те, що вона охоплює більше, ніж один епізод. Вона повертається знову, як у житті можуть повертатися жінка, ворог чи нещасний випадок. Вона повертається знову, хоча й у іншій личині, та з тими самими дійовими особами. Коли почалися події в Астурії, ми знали, що цього разу буде не до жартів, попри те, що вже мали неабиякий досвід. У першому місті, в яке ми ввійшли, монастирі були розграбовані, домовини в склепах розбиті, а покійників було складено на вулицях у гротескні купи. Тож ми знали, що ввійшли у край, де годі чекати на пощаду. Ми проходили попри крамницю м'ясника, де трупи ченців було підвішено на гаки з табличкою «Ноу matado», тобто «Сьогоднішня свіжина». Я бачив це на власні очі.
Того дня мене охопив глибокий сум, я був переконаний, що тепер покінчено з усім, що колись поважалося й шанувалося. Слова «честь» і «гідність» викликали сміх. Тож уночі наді мною знову висіло слово «самотній». Ганебний вчинок ізолює серця, так ніби над планетою нависла загроза вимирання. Я лежав у гарячці й згадував про Монтерона. Що б він сказав, ступивши у такі краї? Та час Монтерона добіг кінця, і такі, як він, більше не з'являться.
Тоді повторився і мій день під Шпіхерном зі своїми персонажами, лише ватажок, якому я потрапив до рук, уже звався не Ганебут. І йшлося не лише про розбитий до крові ніс. Це вже було досить близько до тих вух. Ті, яким я допоміг, як і тоді з «козаками», не сказали мені і слова подяки, якраз навпаки. Навіть Вайґанд знову з'явився — тепер він був захисником моралі в одній з найвпливовіших газет. Він знав краще за всіх, що слід було робити, хоч і не був присутнім на місці подій.
До речі, першого Вайґанда я згодом запитав на шкільному подвір'ї, куди він запропастився тоді, як почалася бійка. Він відповів, що, мовляв, тієї миті пригадав, що ще має дописати заданий додому твір. А ще він сказав: «То було просто гидко, як ви всі кинулися на нього». З усього перебігу подій він вирізав для себе саме той відтинок, який йому найбільше пасував. Cosi fan tutte[47] — так він робив і надалі.
19
Усе це спало мені на думку, коли після мого неприємного відкриття мене охопила слабкість, що все більше наростала. Морська хвороба, з якою я боровся, не віщувала нічого доброго, я підозрював, що зі мною знову трапиться те, що я зазнав, коли притримав руку Атьє Ганебута. В Цаппароні мені не вдасться так легко відбутися. Я спробував підбадьорити самого себе, як то роблять з хворими дітьми. А саме: «Відрізані вуха валяються на будь-якій автостраді». Або: «Ти бачив ще й не такі речі, і все це тебе геть не обходить. Просто тобі треба попрощатися по-англійському».
Потім я спробував пригадати епізоди з «Юдейської війни» Йосипа Флавія[48], який віддавна належав до моїх улюблених істориків. Тоді все робилося по-іншому. З яким потужним усвідомленням, з якою впевненістю вищого порядку та відповідно незаплямованим сумлінням виступали учасники подій, римляни, юдеї та їхні різні фракції, союзні племена, захисники фортець, що билися до останнього чоловіка, до останньої жінки. Тоді ще не було такої декадентської балаканини, як через сто років за Тертуліана[49]. Тіт[50] віддавав жорсткі накази, але з вишуканим спокоєм, так ніби його вустами промовляла сама доля. В історії завжди трапляються періоди, під час яких цілковито збігаються діяння та правова свідомість, і це є панівним настроєм серед усіх залучених сторін та партій. Можливо, Цаппароні знову досяг саме такого періоду. Сьогодні треба просуватися за планом, тоді жертви не беруться до уваги. Що ближче до центру плану вони опиняються, то несуттєвішими стають. Люди, що були передбачені планом, або лише думали, що вони до нього включені, пропадали мільйонами, а маси радісно це вітали. Рейтер, який зіскочив з коня і піднімав зброю лише проти озброєних супротивників, виглядає на цьому тлі підозрілою фігурою. Цього враження слід позбутися. Потрібно ще й ментально пересісти на танк.
47
Cosl fan tutte
48
Йосип Флавій (бл. 37 — бл. 100) — римсько-єврейський історик, автор «Юдейської війни» та «Юдейських старожитностей».
49
Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (після 150 — після 220) — визначний ранньохристиянський письменник.
50
Тіт (39—81) — римський імператор з династії Флавіїв, головнокомандувач римського війська в Першій юдейській війні. Відзначився надзвичайною жорстокістю.