До речі, у мене в кишені була ще решта від Твіннінґсових фунтів, сьогодні ввечері я зможу сходити з Терезою в ресторан. Поведу її до «Старого шведа» й буду з нею галантний. Через свої клопоти я надто нехтував нею. Скажу їй, що з Цаппароні не вийшло, але на прикметі є щось краще. Завтра піду до Твіннінґса й поговорю з ним про ті місця роботи, про які він ще не згадував, оскільки не хотів мене надто напружувати. Я міг би взятися за нагляд за ігровим столом. При цьому муситиму залагоджувати різні скандали, які можуть прикро скінчитися, якщо не бути слизьким як в'юн. Доведеться брати чайові. Давні товариші, які досі ще трохи грають в азартні ігри, до яких вони звикли в легкій кавалерії, спершу дивуватимуться, проте таки підсовуватимуть мені круглу фішку, а часом і прямокутну, коли натраплять на смугу везіння. Все це можна опанувати. Принаймні я знатиму, для кого я це роблю. Я робитиму це охоче, і ще багато іншого. Я приховаю це від Терези і казатиму, що ходжу в одну контору.
20
Так я сидів, поринувши в думки, але на знаходив у них спокою — мій корабель хитало. Думки знову і знову поверталися до болота, хоча я намагався не дивитися у той бік. Я все ще підтримував рукою свою похилену голову. Димчасто-сіроголовий досі кружляв навколо місця, де я сидів.
Поза сумнівом, усе було зумисне підлаштовано. Такий висновок можна було зробити хоча б з того, що досі не з'явився господар дому. Очевидно, він чекав на результат, або ж давав мені час. Якою ж могла б бути логічна розв'язка? Мені не вдасться вийти з парку. Може, мені підвестися й повернутись до тераси? І вдати, що нічого не трапилося? На жаль, я занадто різко зреагував, коли зробив те жахливе відкриття.
Але якщо все було підлаштовано як випробування, то багато залежало від того, наскільки я зрозумів сенс усього, що відбувається, і відповідно до цього я маю скоригувати свою поведінку.
Звичайно, я можу заперечувати, що бачив об'єкт, але, можливо, мені було б вигідніше звернути увагу на провокацію, як то від мене й очікується. Те, що я застиг у задумі, тут не зашкодить, адже цілком природно, що це відкриття я сприйняв серйозно і воно мене налякало. Мені ще раз треба обдумати цю ситуацію, трохи напружити мізки.
Можливість того, що я випадково натрапив на «гніздо лемурів[51]», як то мені здалося в першу мить переляку, я виключив не лише як маловірогідну, а й цілком неможливу. У світі Цаппароні була просто немислима така забудькуватість, така «помилка сценарію». Тут нічого не відбувалося поза планом, і при всьому позірному хаосі здавалося, що тут контролюють навіть кожну молекулу. Я зразу це відчув, щойно ввійшов до саду. І хто просто через забудькуватість залишить на землі поряд зі своїм помешканням відтяті вуха?
Скидається на те, що ця жахлива сцена була зумисно підлаштована, отже, вона була пов'язана з моєю присутністю. Це мусить бути продумане капричо[52] — як складова параду автоматів. Викликати захоплення і страх — у всі часи то була справа великих панів. Тут не обійшлося без режисерських вказівок. Але хто ж подбав про реквізит?
Годі було припустити, що на фабриках Цаппароні, — хоча там неможливе ставало можливим, — зберігають запас вух. Там, де відбуваються такі речі, — хай би як усе тримається в таємниці, — обов'язково починають просочуватися чутки. Всі знають те, чого ніхто не знає. Пан Ніхто до кожного заявиться з новиною.
Ходили певні чутки про те, що відбувається за лаштунками доброго дідуся Цаппароні, як, наприклад, про зникнення Каретті, але вони не набували великого розголосу. Все було в рамках звичного. Тоді як оце ніяк не пасувало до стилю Цаппароні. Врешті, це й для мене було вже занадто. Хто я такий, щоб на мою честь відрубували два-три десятки вух? Такого не вигадаєш навіть з найсміливішою уявою. Проте й для жарту це було нижче рівня султана Дагомеї. Я бачив фірму Цаппароні, його обличчя, його руки. Напевне, я помилився, став жертвою якоїсь візії. В цьому саду було парко, просто аж млосно, а снування автоматів запаморочило мені мізки.
52
Від італійського