Однак, поки наш наставник з верхової їзди ганяв нас туди й сюди по манежу, ми мали неясне відчуття, ніби щось було негаразд. Коли із притиснутими до стегон руками, в яких тримаєш віжки, стрибаєш на коні через жердини, думки треба тримати при собі. Проте часом ми йшли чвалом ніби уві сні, поки наші голови були зайняті розгадуванням ребуса подій минулої ночі.
Цей ребус розплутував для нас Монтерон, перевершуючи наші найгірші очікування. Події, які зринали в нашій пам'яті в уривках і ніби в якомусь тумані, поставали перед нами в яскравому світлі як надзвичайно неприємне ціле. Твіннінґс, який уже тоді мав доволі цікаві ідеї, якось зауважив, що, власне, не годиться випускати тверезі патрулі на полювання за неодруженими відпускниками — ті й ті мають бути в однакових умовах.
Хай там як, та без скандалу не минало й тижня. У Монтерона відкривалися всі шлюзи його авторитету — сьогодні вже забуте це мистецтво. Він ще міг закликати до усвідомлення жахливості певної провини. Мовляв, ми не лише вчинили те і те. Ми розхитували підвалин самої держави, наражали монархію на небезпеку. Та в певному сенсі він був правий, адже майже всі робили те, що хотіли, оскільки тоді свобода була великою і всеохопною. Та коли курсант відхилявся бодай на йоту від заданої лінії поведінки, то весь цей світ, уся громадськість гуртом накидалася на нього. То було провісником великих змін, які невдовзі почали проявлятися. Очевидно Монтерон відчував їхнє наближення. Тимчасом як ми були просто легковажними.
Повертаючись подумки назад, мені здається, що тоді суди приймали м'якші ухвали, ніж ми очікували. Нас лякав гнів нашого начальника. Коли після заняття з верхової їзди ми поспіхом перевдягалися, а старший у казармі підганяв нас зі словами: «Начувайтеся, в старого вже терпець урвався», то це було для нас гірше, ніж пізніше, коли нам наказували перед наступом: «Повна готовність».
Правду кажучи, старий мав золоте серце. І всі про це знали, й саме тому ми його побоювалися. Коли він казав: «Краще наглядати за мішком бліх, ніж за випуском курсантів» або: «Коли кайзер нарешті дасть мені пайку відставника, я знатиму, що таки її заслужив», то він мав рацію, бо то був для нього нелегкий хліб. Є начальники, які тішаться, коли підлеглі встряють у халепу — тоді вони мають нагоду показати свою владу. Монтеронові ж від цього боліло. Й оскільки ми це знали, то траплялося, що коли хтось із нас серйозно влипав, то йшов до нього ввечері й сповідався. Коли Ґронау програв багато грошей, старий ще вночі поїхав до міста, щоб залагодити справу, повернувся він ополудні, та було вже запізно.
Гаразд, він хотів нас загартувати. Але при цьому він намагався не ранити серцевини. Уранці в понеділок зазвичай градом сипалися покарання — дисциплінарний арешт, скасування відпустки, вахта в конюшні, запис в особову справу. Та опівдні гроза вже минала, а ми були особливо ретельними у виконанні служби.
У кожному потоці двічі-тричі бувало так, що все йшло по-іншому. Траплялися випадки, коли не можна було обмежитися тільки дисциплінарним арештом. А старому чого тільки не вдавалося залагодити арештом! У таких особливих випадках не було ні громів, ні блискавиць. Радше панував загальний пригнічений настрій, так ніби йшлося про такі речі, про які не можна говорити вголос, а тільки пошепки. Якісь люди ходили туди й сюди, той, що завинив, сидів під замком, а потім він зникав. Його ім'я більше не згадувалося, а якщо хтось і згадував, то це було випадково, й усі вдавали, ніби вони його не почули.
У такі дні старий, такий завжди незмінно зібраний та зосереджений, ставав неуважним, губив думку. Під час заняття він міг урвати речення на півслові й втупитися поглядом у стіну. Було чути слова його розмов з самим собою, які мимовільно зривалися з його уст, це могло бути щось на кшталт: «Можу заприсягтися, що коли трапляється щось ганебне, за цим завжди криється якась дівка».
Ці спогади зринули в мене, поки Твіннінґс чекав на мою відповідь. Певна річ, прямого зв'язку тут не було, і коли Монтерон промовляв ці слова, він, звісно, не думав про таку жінку, як Тереза. Але очевидно й те, що чоловік здатний зробити для жінки такі речі, які ніколи не став би робити для себе.
Саме такою річчю було місце в Цаппароні. Не можу сказати, чому так сталося. Коли йдеться про щось підозріле, то часом з'являється певне передчуття, яке рідко підводить. Щоправда, є різниця: оберігати державні чи приватні таємниці; це актуально і в наш час, коли більшість держав зійшли на пси, принаймні ті, що були чогось варті. Посада, яку пропонував Цаппароні, рано чи пізно мала призвести до автокатастрофи. А коли досліджуватимуть уламки, то у днищі машини знайдуть двадцять-тридцять дірок від куль. Такі випадки були не для дорожньої поліції. І про похорон можна буде прочитати не серед оголошень про смерть, а в розділі «Кримінальна хроніка». Біля відкритої домовини Тереза зустрінеться не з найкращим товариством, і, певна річ, нікого не буде з давніх добрих часів. Навіть сам Цаппароні не прийде. Невідомий передасть їй у сутінках грубий конверт.