Коли ховали мого батька, все ще було по-іншому. Він прожив спокійне життя, та під кінець також почувався не дуже затишно. На лікарняному ліжку він сказав мені: «Хлопче, я помираю якраз вчасно». При цьому він стурбовано зиркнув на мене. Напевне він уявляв собі, як воно буде потім.
Ось таке і ще дещо спало мені на думку, поки Твіннінґс терпляче чекав на мою відповідь. Неймовірно, яка лавина думок може пронестися в таку хвилину. Це варто було б зобразити на полотні.
Та я бачив перед собою нашу голу квартирку, наше згасле родинне вогнище, якщо доцільно вживати таку поетичну метафору, згадав той факт, що нам уже давненько відключили світло. Поштою надходили лише нагадування про сплату рахунків, а коли хтось дзвонив у двері, Тереза не наважувалася відчиняти, оскільки боялася нахабних кредиторів. Тож я не мав бути перебірливим.
Окрім того, в мене було якесь відчуття сміховинності свого становища, враження, що я був «старомодним клієнтом», одним із тих, хто досі носиться зі своїми ідеями, в той час як інші шукають зиск, де тільки можуть, ще й при цьому зверхньо позирають на мене. Двічі я разом зі стількома іншими мав дорого платити за бездарність урядів. З того ми не мали ні грошей, ні слави — якраз навпаки.
Настав час розпрощатися з викопними уявленнями. Хтось недавно звернув мою увагу на те, що моя мова пересичена застарілими шаблонами, такими як «давні друзі» або «схопити когось за портупею», «наполегливо радити». У наші дні це виглядає кумедно, як гримаси старої діви, яка досі пишається своєю дещо застояною цнотою. До біса, цьому треба покласти край.
У мене виникло неприємне відчуття у шлунку, напевно, просто голод, і жовч ішла в кров. Та водночас мені імпонувало зацікавлення з боку Цаппароні. Принаймні комусь я ще потрібен. Можливо, незважаючи на всю відмінність засобів, він був у подібній зі мною ситуації: він мав платити, ще й відчував моральну відповідальність. З нього все висмоктували, його обкрадали, але він був експлуататором. А уряд, що підлещувався до більшості, стягував з нього податки й дозволяв його грабувати.
Та й узагалі, якщо вираз «давні друзі» звучить кумедно, то з якого дива треба всерйоз ставитися до такого слова, як «уряд»? Хіба ці типи орендували право бути несмішними? Хіба вони були винятком у процесі знецінення слів? Чи ще залишався бодай хтось, хто міг навчити пристойності? Старий солдат також уже не був старим солдатом, хоча тут були й свої переваги. Настав час, коли можна було подумати й про себе.
Вочевидь, я почав виправдовуватися — саме з цього починають, коли пристають на непевну справу. Дивно, що людина не може так просто піти і заподіяти комусь зло. Спершу треба переконати себе, що той на це заслужив. Навіть розбійник, який хоче пограбувати невідомого, спершу зачне з ним сварку, аби розлютитися.
Мені це було геть не важко, адже я мав такий настрій, що мене влаштовував би будь-хто, навіть невинний, лише б знайти на кому зігнати злість. Дійшло вже до того, що від мого настрою потерпала навіть Тереза.
Хоча я майже прийняв рішення, я все-таки зробив ще одну спробу якось ухилитися й сказав Твіннінґсу:
— Мені важко уявити, що Цаппароні потрібен саме я. У нього ж, напевно, стільки кандидатів, що лише вибирай.
Твіннінґс кивнув:
— Авжеж, у нього великий вибір. Та тут ідеться про посаду, на яку важко знайти доброго претендента. Більшість тут можуть перестаратися. — Він усміхнувся й додав. — Усі з такими грішками.
При цьому він розвів руками, ніби розгорнув теку, й повторив рух, наче рибалка, що спіймав у тихій заводі щуку. І він знову поцілив у моє вразливе місце. Я відчував, як випаровуються рештки мого настрою.
— А у кого в наш час немає гріхів? Може, хіба що у тебе, оскільки ти завжди був чемним песиком. Та ще у тих, хто у війну і в мирний час ухилялися від відповідальності.
Твіннінґс засміявся.
— Не хвилюйся, Ріхарде, ми знаємо, що в тебе є кілька родимих плямок. Та різниця полягає в тому, що твої грішки правильні.