— «З аеропорту на таксі… — розчула Ярвен. — На жаль, лише близько одинадцятої…»
Отже, курси в мами триватимуть ще довгенько і про свою доньку вона згадає, мабуть, не скоро.
— Мамо, я саме про це й хотіла тобі сказати! — вигукнула Ярвен.
Останні промені призахідного сонця впали на бруківку в дворі, й вона зблиснула.
— Мамо, я, власне, ще не збираюся повертатись. Чи ти чуєш мене взагалі? Мене тут попросили…
Голос на другому кінці щось казав, але тепер Ярвен не могла зрозуміти уже й окремих слів. Двічі пропадав навіть шум, так ніби зв’язок уривався зовсім.
— Мамо! — закричала Ярвен. — Я тебе не чую! Я маю зробити це ще раз, на тому тижні! Тому що в мене вийшло дуже добре! Мені це страшенно подобається!
Марна праця. Зв’язок був геть нікудишній.
— Бувай, мамо! — гукнула Ярвен. — Я надішлю есемеску! Тільки не гнівайся, прошу тебе! Тут так класно! — І натисла на кнопку «Завершення виклику».
«Люба матусю! — написала Ярвен. — Прошу тебе, сто разів прошу, скажи „так“! Принцеса з її дядьком хочуть, щоб я лишилася ще на тиждень. Принцеса дуже зажурена, тому що в неї помер батько. А я можу їй допомогти. Мені тут так до вподоби — супер! А вони вважають, що в мене виходить класно. Прошу тебе, сто разів прошу, матусю! Будь ласочка! Твоя Ярвен».
«Адже мама завше каже, що треба допомагати одне одному, — міркувала Ярвен, силкуючись притлумити докори сумління. — То чом би їй, власне, не дозволити мені зостатись?»
Відповідь надійшла відразу:
«Поясни докладніше! Мама».
Ярвен довелося надіслати аж три повідомлення. Вона мала надію, що цього вечора в мами котрийсь із здібних учнів. Зрештою, тепер, коли вона пояснила, про що йдеться, мама її, слід сподіватися, зрозуміє.
Потім вона вийшла на балкон перед вікном і, чекаючи на короткий сигнал мобільника, задивилася в двір. Ще цілий тиждень у цьому будинку, в цьому парку, в цій кімнаті. Можна й знудитись. Але це буде не така нудьга, як удома, де в суботу всі вже поїдуть з міста, насамперед Тіна, і де не лишиться нічого іншого, як читати, сидіти перед телевізором та ходити до плавального басейну (чого доброго, ще й самій), — як і кожнісінького, кожнісінького літа.
«Ох, Ярвен! — писала мати (ти диви, вона таки навчилася набирати й великі літери!). — Коли так, то я, мабуть, не можу тобі цього заборонити. Але за тиждень мерщій мені додому! Будь обережна! Я за тобою нудьгую. Мама».
Ярвен закинула назад голову й широко розпростерла руки. Зараз прийде Тяркс спитати, чи вона залишиться.
Але доти вона ще встигне швиденько надіслати коротеньку звісточку Тіні.
— Оце-то номер! — вигукнула Тіна. — Бігом сюди, мамо, та швидше! Тату, скоріше, а то проґавите!
Вона сиділа на канапі у вітальні, набравши повну жменю горіхів з миски, яку мати ставила на стіл щонеділі ввечері, коли по телебаченню йшов серіал «Місце злочину». Це був єдиний фільм, який вони переглядали й досі ще всі троє разом. Якщо по щирості, Тіна дивилася цей детектив лише задля того, щоб зробити приємність батькові й матері. Та ще через те, що все ж таки приємно було час від часу посидіти ввечері отак затишно, всією сім’єю…
Але поки що показували новини.
— Що там таке? — спитала мати. Вона прожогом убігла до вітальні з кухняним рушником у руці. — Господи, я подумала вже, з тобою щось сталося! А власне, чого це я стовбичу весь час сама на кухні й витираю посуд, а ти тут висиджуєш та лускаєш горіхи?
Відповідати Тіна й не думала.
— Показували, як святкують день народження принцеси Скоґландської! — сказала вона. — Дурниці. Уже скінчили.
— Скоґландія? Це теж іще одна досить-таки сумнівна країна, — промовив її батько. Тим часом і він став на порозі, тримаючи під рукою кошика з мокрою білизною.
Тіна мусила визнати, що цієї хвилини в сім’ї тільки вона ледачкувато сиділа на канапі й гризла горіхи. І непогано, до речі, почувалась!
— Та дайте ж мені нарешті слово сказати! — промовила Тіна. — А принцеса — слово честі! — тютінька в тютіньку була схожа на Ярвен, тільки білява! Але обличчям — ну викапана…
— Не думав, що ти дивишся таку придворну хроніку! — кинув батько й одразу зник зі своїм кошиком знов у передпокої. — Краще поцікавилася б політичною ситуацією в скоґландців. Бо вони там справді не мають чим похвалитись! Я, поки не почався детектив, ще порозвішую оце. Не пожери нам усіх горіхів! І не проґав прогнозу погоди!