Рікардо почав блювати.
— Не можу більше… — белькотів нещасний і хрипів, ніби в агонії; але дядько погрожував йому пістолетом, і під холодним дулом хлопець знов і знов підходив до фатального грона.
Ще один, ще один, і ще один…
Не тільки ротом, а й через ніс виходило йому те, що він силкувався проковтнути, він весь був мокрий — руки, волосся, обличчя, черевики, шия, краватка, а їх іще скільки…
— Я вже не… я вже не… — тільки й міг вимовити він, нагодований донесхочу. Мав таке враження, що блює навіть вухами, які оглухли від гудіння… Воно то посилювалось, то уривалось, то посилювалось, то уривалось… — Я вже не… я вже не…
Обома руками, всіма пальцями запихав у рот нові й нові банани і вже задихався, зовсім не мав чим дихати, геть утратив мову.
Щоки його роздулись, у скронях загупало, й нестримним потоком полилася бананова маса…
Схилився на стіл, трясся від холоду, клацаючи зубами.
Цокіт кінських копит — ось і все, що він почув згодом…
Та ще цокіт годинника, котрий махав маятником то в один бік, то в другий і грав із часом у карамболь…
Сидів зовсім знесилений, перетворившись на плювальницю, на унітаз, на блювальницю, а згори лилося яскраве світло люстри — на нього, на стіл, на стільці, на килими, оздоблені, банановою пульпою, на голе гроно, уже не гроно, а довгий і тонкий прут. Долаючи нудоту, страх, дрож у ногах і в усьому тілі, хлопець підвівся з-за столу й побіг яскраво освітленими коридорами. Опинившись на вулиці, не міг більше стриматись і знову почав блювати, зігнувшись у три погибелі, стоячи майже навкарачках під стіною: його всього ніби вивертало.
А з вікна затемненої кімнати долинув жіночий регіт…
XXII
Цілісінький день і цілісіньку ніч на страсний четвер, цілісінький день і цілісіньку ніч на страсну п’ятницю дзвони мовчали; а сьогодні, у великодню суботу, о десятій ранку, просвердлені на кінці язики шалено метлялися туди й сюди на грубих мотузках, і ні на мить не стихав несамовитий металевий лемент… Дзвони ожили, воскресли. Сла-ва! Сла-ва! В небі вибухали ракети й петарди, гучно й весело виказуючи в піднебессі радість з приводу воскресіння вогню, води й дзвонів. Слава! — злітали в крещендо голоси хорів, радісні, дружні, подекуди заглушувані музикою органів. Сла-а-ва! Сла-а-ва!
Мстиві юрми, очолювані верховодами, які вимахували пляшками, у супроводі всюдисущої дітвори посунули шматувати опудала Іуд. Доки не заспівали «Слава», ці яскраві ляльки в людський зріст зухвало красувалися на дахах або карнизах будинків. У великодню суботу Іуд віддавали на поталу натовпу, що безжально їх лінчував. Цього року — новина: Іуда на крамниці Тантанісів зображував одного багатія, добре відомого в місті. На ньому була табличка з написом:
Я ІУДА ІСКАРІОТ
І БІЛЬШЕ НІХТО.
ВСЯКА СХОЖІСТЬ ІЗ КИМОСЬ ІНШИМ
Є ЧИСТОЮ ВИПАДКОВІСТЮ.
— Ну, такого тут ще не бачили, — гомоніли люди, котрі з цікавості посходилися в це передмістя, — чутка летить хутко.
А ті, що розбиралися в законах, додавали:
— Це злочин. Гадаю, що це злочин… образа.
— Який злочин! Це сама справедливість: врешті знайшовся сміливець…
— Це опудало, — зауважив хтось, — їхало на одному із студентських возів у скорботну п’ятницю.
— Ні, не їхало, — заперечив інший, з фотоапаратом на ремінці через плече. — Запевняю вас, що не їхало. Можу показати фотографії.
Сатир обіймав Різника, Різник обіймав Сатира.
— Як добре, брате, що ти вирішив виставити його як Іуду! Не знаю чому, але я був певен, що ти вчиниш саме так. Різник виправиться, виправиться, казав я, розмовляючи сам із собою, — адже так гарно розмовляти самому з собою, — і тоді ми врешті знатимемо, з яким наміром він викрав його з воза. Виставити такого Іуду Іскаріота… Оце справді христопродавець!..
Сла-а-ва! Сла-а-ава!
Відродження води, вогню і стихій напередодні воскресіння Христа, високого духу, а несправедливість і неправда хай гинуть в образі Іуд! Натовп люто й радісно шматував ці трагічні опудала, те в сурдуті, те у фраці, а те у військовому мундирі, опудала в білосніжних нагрудниках, циліндрах, цупких комірцях і пластмасових краватках, з хризантемами в петлицях, сигарами між пальцями або в роті, ціпками, парасольками… Шматуючи на клапті ці ляльки, народ мстив неправедним, несправедливим людям землі.
Сла-а-ва! Сла-а-ва! — виводили сопрано й контральто. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — гриміли тенори, баритони й баси. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — співали всі хором під бамкання дзвонів, під вибухи ракет і петард, під крики збудженого натовпу…