Сла-а-ва! Сла-а-ва! — злітало з усіх уст слово, яке в ці хвилини не можна було не виголошувати раз у раз.
— Не скажу, чуєте! Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — торочив якийсь п’яничка, обіймаючи стовп, щоб не впасти, мотаючи з боку в бік головою. — Не скажу, не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу… — ' повторював він, гикаючи. — Не скажу, все одно не скажу!
Він заплющив, потім розплющив очі. Вулиця перед ним хиталась угору й униз, як гойдалка. А з вулицею і стовп, який він обіймав, будинки, інші стовпи, — телеграфні, електричні, телефонні, трамвайні, — хиталися автомашини, екіпажі та всі ті мурашки, що комашились перед тельбушатною крамницею Тантанісів, чекаючи, коли їм скинуть Іскаріота, небаченого досі Іуду. Самі вони не наважувались його стягти і тільки фотографували, якщо було чим.
П’яничка ще міцніше обійняв стовпа, боячись упасти з цієї гойдалки, яка піднімала й опускала його між дахами будинків, що хиталися, поблискуючи вікнами.
— Хай мене вбивають, хай мене мордують, — белькотів він, сміючись і пускаючи слину, — а я не скажу, не скажу, все одно не скажу.
Сла-а-ава! Сла-а-ава! — співали дзвони, петарди, хори…
— Хай мене вбивають, хай розстрілюють, хай четвертують… Оцього сеньйора, — він показав пальцем на Іуду Тантанісів, якому не було рівного і якого люди чекали внизу, щоб подерти його на дрібні шматочки, — зараз четвертуватимуть, а я добре знаю, хто це… Але не скажу, не скажу, от і все!
— Не мели дурниць: то ж не сеньйор, а ганчір’яне опудало.
— Це ви так думаєте, але то сеньйор… Начебто я на нього не працював… Сеньйор, справжнісінький сеньйор, бачить бог…
— Ти п’яний!
— Еге ж, п’яний по зав’язку! П’яний як чіп! Але хай мене четвертують, хай розривають на шматки, хай відірвуть мені руки, ноги та голову, як у цього сеньйора, хай роблять що хочуть, а я не скажу, все одно не скажу!
— Що сталося? Що тут таке? — запитав, підходячи, поліцай. У руці кийок, кепі до вух, борідка над подвійним підборіддям. Він мав бойовий наказ: бити. Отой Іуда, як вважала поліція, — то тільки привід, яким мають скористуватися для здійснення своїх намірів усякі зловмисники. Бо хто тільки не робить свої чорні справи, користуючись з отакого безладу. В кожній людині сидить зловмисник. Тим-то в першій статті поліційного статуту сказано (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — не вгавав п’яний, обіймаючи стовп), отже, в першій статті статуту сказано: охоронець громадського порядку повинен боротися з порушеннями на місці, виходячи з обставин… — Ану відповідайте, що тут таке?
— Та нічого, охоронцю… це тут сеньйор… — мовив, виправдовуючись і поквапливо відходячи від стовпа та від п’янички, той, хто твердив (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу!), що лінчуватимуть не сеньйора, а славетного Іуду Тантанісів.
— Не скажу, чуєте? Ні, ні і ще раз ні! — провадив п’яний, тупаючи ногами, наче вередлива дитина. — Я п’яний, але не скажу!
— А чого це ви не скажете? — спитав поліцай крізь зуби, спохмурнівши й міцніше стиснувши кийок.
— Бачите, охоронцю, хоч ви мене й потурите звідси… еге ж, я знаю, потурите…
— Так, так, але чого це ви не скажете? — І поліцай з огидою тицьнув п’яного кийком у спину, аж благенькі піджак і сорочка тріснули, бо то були лахи, а не одежа. — То чого це ви не скажете?
— Чого я не скажу?
— Еге ж, чого це ви не скажете?
— Вам би це дуже хотілося знати, але ні, я не скажу, не скажу, все одно не скажу!
За дзвонами годі було почути, що говорив розлючений поліцай. За дзвонами, за ракетами, за петардами, за криками дітвори та галасом розпаленого натовпу, що жадав якомога швидше роздерти на шматки не Іуду, а, як усі вже казали, дона Рамончика.
— Сла-а-ава! Сла-а-ава!
— Не скажу, не скажу, все одно не скажу… Пробачте, охоронцю, що я вам перечу, — і він гикав, — та цього разу я вас не пос… не пос… не послухаюсь, чуєте? Ви мене чуєте, охоронцю? Тільки цього разу, тому не питайте, бо однаково не скажу, хоч убийте мене, охоронцю, хоч розірвіть мене на шматки, як розірвуть отого сеньйора, котрого я знаю, а я… я… не скажу, не скажу, все одно не скажу.
А на вулиці перед крамницею і поодаль галасували ті, що сварилися за шматки Іуди Тантанісів, якого вже всі називали доном Рамоном. Кожен хотів мати шматочок від цього аристократа-Іуди: ногу, голову, чобіт, шкіряну нашивку із штанів, манжету, хустинку, шкарпетку…
— Сваряться, ніби за мотузку із шибениці, — зауважив Сатурно Касаюка, шкільний учитель, звертаючись до селянина з витріщеними очима й великим зобом під комірцем сорочки, випрасуваної з нагоди свята. — Обривок такої мотузки дістати нелегко — адже тих, що вішаються, не густо, тому кожен і прагне мати як талісман шматок оцього Іуди, цього великого пана, якого в нас ще не бачили й не побачать більше, бо виставляти його заборонять законом, згадаєш мої слова, заборонять.