— Ні! Ні! Таки не скажу!
— То чого ж ти все-таки не хочеш сказати, нещасний? — укотре вже спитав поліцай і потяг п’яничку кийком по спині.
Тут, на невеличкому майдані, завертали запряжені мулами трамваї, які вирушали на цвинтар або поверталися звідти. В одні сідали пасажири з квітами, з інших виходили заплакані й без квітів. З гурту вбраних у жалобу людей почувся голос вусатої жінки зі страхітливим задом і не менш страхітливим фронтоном, майже верандою.
— Таж ви б’єте Ісуса, охоронцю! Хіба ви не знаєте, що він ще не воскрес і всі наші лихі вчинки тепер завдають йому болю? ’
— Не скажу, хоч скільки мене бийте, все одно не скажу!
— Та скажи, — мовила жінка, підходячи ближче; її туфлі рипіли, аж вищали, як колеса трамвая на повороті, — скажи, любий, що маєш сказати, інакше поліцай тебе битиме, а це гріх, бо ти помагатимеш бити нашого господа.
— Нехай б’є мене скільки хоче, на те й кийок у нього, щоб бити, нехай мене геть розплескає, але щоб я йому сказав — та ніколи! Ні; ні і ще раз ні!
Цілий град ударів посипався на п’яного — на голову, на спину, плечі, поперек — на все виставлене для ударів, а той тільки чіплявся за стовп і бився головою об якесь оголошення.
Коли град ударів ущух, п’яний підвів закривавлену голову з розбитим вухом, розплющив очі, глипнувши на світ зі свого потойбіччя, скривив стиснені губи в гіркій посмішці, оголивши білі бездоганні зуби, й промимрив:
— Не скажу, — і, підвищивши голос, щоб перекричати бамкання дзвонів, загорлав: — Не скажу, не скажу, все одно не скажу!
А тим часом то тут, то там вибухали петарди, злітали вгору різнобарвні ракети, шматуючи тишу, що залягла між небом і землею перед цими великими днями, ракети з одинарним зарядом та тріскавки, що їх люди скидали на вулицю з балконів, а босі хлопчаки гасили їх своїми сомбреро, щоб потім позбирати і підпалювати.
— Не скажу, чуєте… Навіщо ж ви мене б’єте, коли знаєте, що я не скажу? Хай мене вішають… Хай мордують… Все одно не скажу!
— Облиште його, охоронцю, — говорила жінка, якій на підмогу прийшло ще кілька жінок, котрі щойно прибули із цвинтаря черговим трамваєм, заплакані, вбрані в жалобу, — не бийте його більше, хіба ви не бачите, що він п’яний і не тямить, що каже?
Інша жінка, висока й худорлява (вона була в глибокій жалобі, але не тому, що їхала на цвинтар або верталася звідти, а тому, що вчора розп’яли Спасителя), сказала:
— Лише кілька годин тому Ісус, з прибитими до хреста руками й ногами, вигукнув: «Прости їх, о господи, бо не знають вони, що чинять!»
— Не знають, що кажуть? — спитав п’яний, повернувши голову, але не відриваючись від стовпа. — А я знаю і не скажу!
З обережності дон Сатурно, вчитель, відійшов від вікна, а за ним і селянин. Вони відійшли від вікна закритого балкона, що правив учителеві за ложу, яку він завісив барвистими шторами, щоб із-за них спостерігати, як лінчуватимуть цього суб’єкта. Перед іншими вікнами стояли інші родини, деякі з гостями, і теж дивилися досі небачену святкову виставу, про яку довідалися з різнокольорових листівок, схожих на циркові програмки, — лінчування багатія народом. Починається з цього…
Селянина із зобом стривожила поведінка вчителя, коли вони стояли на балконі. Той підтягував рукав на правій руці, де поблискував золотий браслет, стискав руку в кулак, залишаючи випростаним тільки великого пальця, й отак опускав руку пальцем униз: магічний жест, який насправді означав наказ натовпові, що ревів, кричав, хвилювався, не залишати живим дона Рамона. Смерть йому! Смерть! — як і в часи Нерона.
Довкола стовпа, п’яного і поліцая збиралося все більше народу. Вчитель проштовхався руками й ліктями крізь натовп: йому дуже подобалося виступати в ролі замирювача.
— Шановний охоронцю порядку, нині радісне свято, і він теж його відзначає разом з усіма.
— Та мені байдуже, що він п’яний, — відповів поліцай, блідий, аж сіро-зелений, — але ж він явно щось знає і приховує. Та я примушу його все викласти.
— Тоді краще поговорити з ним у комісаріаті. Заберіть його туди, там і допитуйте, — мовив дон Сатурно, намагаючись так залагодити справу, щоб поліцай знову не взявся за своє, а своє в нього кийок і більше нічого.
— Та заберу, будьте певні, потягну за комір, але спершу він повинен викласти мені все тут, на місці.