— Цей уряд у всьому вбачає змову, — врешті спромоглася зауважити сеньйора.
— А надто в ці дні страсного тижня. Але страх — поганий порадник, доньє. Уряд боїться всяких скупчень народу й охоче розганяв би їх, але не може, бо всі вони релігійні. Для представників влади немає нічого страшнішого, коли люди збираються у великий гурт.
— Вони ладні заборонити ченцям ходити з прикритими обличчями.
— Тому що бояться змови, ви ж розумієте, доньє… Ну, я йду, — мовив він, глянувши на годинника; на грудях у нього поблискувала біла з жовтим ладанка священнослужителя. — Ну, я йду, бо вдома вже скоро попрокидаються дикобрази. Кожна дитина, доньє, то дикобраз: нічого йому не скажи, ніякого зауваження, ніякої поради, бо хоч би що ми, батьки, їм казали, вони наставляють у відповідь колючки.
Цього ж таки дня спіймали, — а вчитель Касаюка був певен, що вигадали, — Приємного Мулата. Його схопили в будинку Агапіти Венансіо, негритянки, яка, коли сміялась, — а сміялась вона завжди, — виставляла білі-пребілі, ніби молоко, зуби.
Її теж забрали. Забирали всіх, хто мав бодай якесь відношення до справжнього чи то вигаданого злочинця, — для перевірки. Негритянку Агапіту Венансіо взяли як переховувачку. Як переховувачку й спільницю. Агента 326 лінчували не тому, що вподобали його мавпяче м’ясо, — а він здавався мавпою в уніформі, — а тому, що зчинилася колотнеча. І за це хтось неодмінно мав відповідати. Приємний Мулат і негритянка Агапіта Венансіо з кварталу Белісе поки що були першими ланками змовницького ланцюга.
— Вони мають викликати мене, щоб я впізнав його, — мовив подумки дон Сатурно, коли сусідка сказала йому про арешт мулата. — Нам зроблять очну ставку, і я побачу, чи це той самий мулат.
Його справді викликали. Того ж таки дня пополудні, а точніше, коли вже смеркло, терміновою повісткою.
То був зовсім інший мулат. І вчитель сказав, що не певен, що це той самий, бо висловитись рішучіше побоявся. А той скидався на Приємного Мулата хіба тільки тим, що теж був мулат.
Коли вийшов з комісаріату, в голові йому наморочилося. Нудило… це жовч… клята печінка.
То був інший мулат. Якийсь нещасний із приплюсну-тим носом і скісним розрізом очей, теж мулат, але без жодної риси Приємного Мулата: ні бронзового кольору шкіри, ні кучерявого волосся, успадкованого від африканських предків, ні граційних рухів, ні по-ангельському всміхнених уст.
І аж тепер, — раніше він би не зміг, — завдяки не знати якому механізму пам’яті, він чітко, до найменших подробиць, пригадав риси обличчя і поставу Приємного Мулата. Пригадав його таким, яким побачив просто перед собою, коли той — як Спаситель, так, так, як Спаситель, і без усякої надії на воскресіння… Тільки ж чи був Ісус справді Ісусом, чи, може, вони також схопили когось іншого, підставили?.. Чи то Джордано Бруно згорів на вогнищі?.. Чи не спалили яку-небудь сільську дівчину, назвавши її Жанною, замість справжньої Жанни д’Арк?..
«Не бийте його, агенте…» — навіть голос у Приємного Мулата був зовсім не схожий на голос мулата, заарештованого в домі негритянки Агапіти Венансіо. Бідолаха аж захрип від крику, доводячи, що то не він, що він не той, що він навіть не ходив шматувати Іуд.
А у вухах учителя лунав і лунав голос, який, мов та крапля води, довбав його сумління, його душу, його життя: «Не скажу, чуєте? Не скажу, не скажу, все одно не скажу!..» І веселі дзвони, і петарди, і ракети, і юрби, і трамваї, і поліція… потім постріли… тиша…
Він насилу доплентався додому. В очах стояв туман,~ руки були мокрі від поту, і мучив гострий біль у печінці, органі на одинадцять тисяч функцій, з яких була порушена та, що називалася виділенням жовчі. Випив чарочку олії і ліг на живіт — на печінку. Який жах: мулат, котрого заарештували, нічим не був схожий на Приємного Мулата, то був інший, зовсім інший мулат!.. А Галілея не спалили… Мабуть, тому, що старий був надто показний і важко було кимось його підмінити…
Сеньйора Монтемайор-і-Гуаль прийшла додому. Вона щойно причастилася у церкві святої Катаріни. Назустріч вийшла служниця зі склянкою чистої води. Після причастя сеньйора завжди випивала кілька ковтків води.