Якийсь далекий звук… Учитель то сідав на розкрите ліжко, то підводився з нього, то сідав, то підводився, нічого не бачачи в непроглядній пітьмі. Далекий звук… Сирена, лунка заводська сирена, якій відразу відповів гудок броварні. Світанок заговорив своєю мовою. Бамкали дзвони, гули фабричні сирени, свистіли паровози — цього досить, щоб проголосити день. А бодай тобі трясця! — лайнувся він, запалив свічку і зі стінної шафи з глибокими шухлядами (в тих шухлядах були менші шухлядки, а в тих менших — ще менші, а в тих ще менших — зовсім маленькі) дістав вату та липкий пластир і позатикав собі вуха. Ніч і тишу було поновлено; тепер залишилося знешкодити найстрашнішого ворога, гримучу змію — будильник. Анічогісінько не допомогло те, що він звернув увагу суддів на явну різницю між вимовою Приємного Мулата, його акцентом жителя карібського узбережжя, і міською говіркою підсудного… Узяв будильника і, відвернувшись, щоб, бува, не бачити, котра година на зеленому циферблаті, перекрутив на кілька обертів хвилинну стрілку. Загасив свічку — нехай буде чорна пітьма, нехай загубиться час…
Розвізник хліба, такий собі Тобіас Сінсалон, посвідчив під присягою, що у великодню суботу об одинадцятій ранку мулат, котрий сидів, на лаві підсудних, — котрий видавався скоріше мешканцем того світу, — украв у нього п’ять слойок і три пампушки, не кажучи вже про велику французьку булку. Один із суддів, пожвавившись, зауважив, що, мовляв, дивно, чому це хліб розвозили тільки об одинадцятій ранку. На це Тобіас Сінсалон відказав, що у великодню суботу перед Великоднем так воно й має бути: хліб виймають із печі вже після десятої години, адже всім відомо, що напередодні, у страсну п’ятницю, вогню не запалюють, і просив суд, уже не як свідок, а як позивач, щоб підсудного зобов’язали заплатити за крадене. Один сільський хлопчик, що ганяє по місту череду кіз і пропонує свіже молоко, теж зробив заяву. Отой дядько, і він показав на підсудного, дав мені копняка й закричав: «Швендяєш тут із своїми смердючими козами!» А розвізник пива, Херардо Катахіл, заявив, що, стоячи в дверях будинку Агапіти, підсудний завів із ним розмову, забив йому баки, і він незчувся, коли той потяг у нього дві пляшки пива. Коли я йому про це сказав, він розлютився, обізвав мене наклепником, брехуном і шахраєм. Я не став із ним далі заводитись, не пішов нікуди скаржитись, бо вже була дванадцята година дня, а я повинен був ще порозвозити клієнтам пиво. Оборонець Рікардо Тантаніс, молодий адвокат, знову опитав свідків, не дуже на них натискуючи, бо доказів було аж надто. Об одинадцятій і дванадцятій годині в суботу звинувачуваний перебував у будинку Агапіти Венансіо. Яка полегкість, яка велика полегкість, ледь не сказав учитель Касаюка, що сидів сліпий, глухий і поза часом; та отямився й мало не ковтнув язика, мало не ковтнув свої вуса… Всі зусилля виявилися марними… В голові щось стукало… Потрясти головою, як це роблять хлопчаки після купання, коли хочуть вилити з вуха воду. Отак витрясти й думку, що брязкала в барабанні перетинки, ніби зброя перед командою «Вогонь!», витрясти думку з очей, думку, сльози, що не розмивають образу того, який має стати замість іншого на смерть, висякати з носа думку, яка крутить у ньому духом міцного тютюну, що його курять по камерах, чорного тютюну з останньої сигарети… Якби земна куля перестала крутитися… Скільки тієї несправедливості, стільки злочинів, а нічого не змінюється, не припиняється одвічний круговорот світил… Хто це говорить? Ніхто, він сам себе чує. Але ж його вуха позатикані ватою й заліплені липким пластирем. Звичайна річ: він говорив і чув себе всередині. Сталося звичайне й магічне.
Агапіта прикликала на поміч дивних богів зі свого африканського календаря і почала харчуватися павуками й землею… Людське і… відчував, передчував те, що відбулося… сказав «людське» і затамував подих. Щойно зі свого будинку вийшов адвокат Тантаніс. Але звідки він це знає, сидячи в цілковитій темряві, куди не проникає жоден промінчик світла, та ще й з позатиканими вухами? Вибігти на балкон і впевнитися, але… Заходився вже був знімати ковдру, щоб відчинити вікно… Ні, краще не дивитися — то поганий знак… Якщо адвокат вийшов так рано, то, значить, наближаються останні хвилини. Адже оборонець повинен супроводжувати смертника до місця страти й залишатися там до виконання вироку. Хоча в проханні про помилування відмовлено, але ж завжди може надійти якесь розпорядження, або статися юридичний казус, як висловився адвокат. В останню хвилю може з’явитися Приємний Мулат, але він уже нічим не зарадить, бо тоді їх розстріляють обох. І Приємного Мулата, і Манісіо Мансілью, злочинця, якого поліція вигадала. Але за яким же це несправедливим законом? А за тим, що перед стратою офіцер на баскому коні, командир каре, наїженого блискучими багнетами, вихопить шаблю, крутне нею двічі-тричі над головною і вигукне: «Іменем республіки кожного, хто ухилятиметься від участі в страті або чинитиме їй перешкоду, буде розстріляно!» Тим-то, якщо і з’явиться Приємний Мулат, його вважатимуть особою, що намагалася відвернути страту, і на нього пошириться короткий і страшний вирок, проголошений офіцером із шаблею: його також розстріляють. Чим тут зарадиш? Тут — уже нічим…