З чого зроблені солдати та судді, що постають і розпливаються в його уяві?.. З чого зроблені закритий тюремний автомобіль, вулиці, алеї, будинки, церкви та інші споруди, що виникають і розпливаються в його уяві?.. Прокинутись, заговорити!.. Але ж він і так говорить, і так протестує… Дайте ж мені, дайте сказати!.. Тільки з ким же я говорю?.. З оцим глухим муром… А яка його відповідь?.. Його відповідь на прохання про помилування — НІ. Мур… Цвинтарний мур… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Зовні — життя, всередині — хрести… Об’єднуючи стільки людей, він роз’єднує стільки доль… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Крики божевільних далеко-далеко… Мумії з лепрозорію… Усі вони здригнулися того ранку, зачувши залп розстрілу. Хрести. Цвинтарні хрести… Вапно і плач. Вапно і плач. Вапно і плач…
Сеньйоре декане!
Цією заявою я відмовляюся від звання адвоката і нотаріуса, яке належить мені, бо я пройшов повний курс наук на факультеті, практику у верховному суді й склав відповідні екзамени. Чиню так, бо не хочу ставати частиною судової машини поліційно-мілітаристського типу, несправедливої й ганебної, яка топче всяке правосуддя та людські права й цілком залежить від політичної кон’юнктури, забаганок і наказів чергового диктатора…
Спинився. Має він право чи не має відмовитися від звання? Вмочив перо й підписав ім’я та прізвище: Рікардо Тантаніс. Треба буде проконсультуватися. Його викладач філософії права, котрий стільки йому допоміг у марній обороні мулата, вирішить і цей юридичний казус.
Сьогодні він до пізнього вечора затримався в місті. Об’їжджав автомобіль найновішої марки, який подарували йому батьки разом із меблями для його кабінету й табличкою, де рельєфні бронзові літери на темному тлі проголошували:
РІКАРДО ТАНТАНІС
адвокат і нотаріус
Будиночок майстра, що робить Іуд. На вікні кручені рослини, канарки, сині пташки. Несміливо постукав. Мав таке відчуття, що повернувся здалеку й не певен, чи застане тих, кого хотів бачити. Чи ще мешкає тут Сімонета зі своїми батьками? Йому здавалося, що він не був тут хтозна-відколи. То скільки ж часу минуло відтоді, як він замовляв Іуд? У календарі — тижні, для нього — роки.
Постукав знову. Вдома була тільки мати. Художник і Сімонета з приятелем поїхали на пристань.
— Але це не значить, що я вас проганяю. Заходьте, заходьте, сеньйоре адвокате. Може, вип’єте чашечку кави? Читали, читали в газетах… Ви були такі схвильовані, така справа — не кажіть! А розвізник хліба, Тобіас Сінсалон, що свідчив у суді й котрому ви, як оборонець, ставили стільки запитань, живе по сусідству, і ми його добре знаємо, оце недавно його мало не на смерть побили. Кава не зашкодить вам…
Тантаніс зайшов до маленької вітальні. Нічого тут не змінилося. Телепень! То ти й досі віриш, що не переступав цього порога вже кілька років? Яке тут усе знайоме!
— Призволяйтеся, — мовила сеньйора, повертаючись до вітальні, але він її не почув, бо раптом побачив таке, чого ніколи не сподівався тут побачити… книжки з мистецтва та альбоми з італійськими естампами Шаленого Мураха…