— Якщо ви перестанете кричати, — озвався сліпий, — то я поясню вам, звідки береться тонада, або, точніше, тонади, бо ж тонад сила-силенна, але походження в них одне.
Запала тиша, — кожен хотів послухати Томельйосо, — чулося тільки, як дзижчить здоровенна муха, б’ючись об стіни, пляшки й оленячі роги, що прикрашали буфетні полиці, та вторить їй судомний кашель господаря, котрий задихався в кріслі у підсобці, час від часу попльовуючи навколо себе.
— Але перш ніж говорити, звідки береться тонада або тонади й що воно таке, я хотів би звернути вашу увагу на те, що вже казав про пісні. Вони народжуються і в душі, і в тілі. Ті, які виходять з душі, літають, немов барвисті метелики, аплодуючи крильцями самі собі; а ті, які беруться з тіла, схожі на ниці пристрасті, котрі, стикаючись між собою, псують і нас самих. Пісні, що народжуються з душі, підносять нас до високості. Коли я їх співаю, то відчуваю, що мої ноги зосталися десь далеко-далеко внизу, а я літаю високо вгорі. І зовсім інша річ з піснями, виплодками плоті…
— Грішної плоті… — почувся серед глибокої тиші, яку часом порушували, переглядаючись, слухачі кашлем і хихотінням, повчальний голос майстра гробарів, незворушного, мов античний бог, у шоломі кучерявого волосся.
— Та ще й якої грішної! — підтвердив Селестіно Томельйосо. — І через це недостойної безпосередньо спілкуватися з душею, а лише через чорний-пречорний тунель, який ви, хоч що там кажіть, аж надто добре знаєте…
Заперечливо захитали головами, проте вголос ніхто нічого не сказав.
— Навіть не чули?
Всі мовчали. Не знали, що воно за тунель, навіть не чули.
— Та однак ви його знаєте, навіть дуже добре знаєте, — вів сліпий, — бо переходите ним щоразу, коли бачите сни, мордуєтесь кошмарами чи коли в жару вам починає щось маритись. Це тунель сплячих, божевільних або хворих. Ось саме в цьому глибокому тунелі, що проходить крізь нас самих, там, де стикаються душа й тіло, плоть і дух, і народжується пісня.
Голубка, стоячи на чатах біля дверей, не пропускала поза увагою жодного поруху Смаглявки й сторожа, котрі досі розмовляли під цвинтарною брамою. За порогом завив пес, і вона копнула його ногою. Той завив так пронизливо, наче зроду в житті не вив, і кинувся навтіки. Виття почало стихати, віддаляючись. Хвала богові, подумала вона, а то по спині вже поповзли мурашки.
Але коли вона копнула пса, то з ноги злетіла туфля і впала серед опалого листя під деревами, тому їй довелося стрибати по неї на одній нозі.
Тим часом на дахах зчинили вереск інші божі створіння — коти. Здавалося, навіть вітер перетворився на кота на цьому весіллі, де коти, судячи з вереску, гризлися з хижою люттю, вириваючи один в одного шматки вух, хвостів та шкури разом з віхтями шерсті.
Після першої й найзапеклішої дряпанини-кусанини між залицяльниками настав перепочинок; «скуштуєш моїх зубів!», «скуштуєш моїх зубів!» — перенявкувались вони, стоячи один проти одного майже впритул, вигнувши спини з настовбурченою шерстю, світячи зеленими очима, готові до нового герцю, і не стихали оті моторошні перемовки «м’яааууу… м’яаааууу» — диявольські слова котячої мови. Голубка, піднявши туфлю, перехрестилася, запалила сигарету й вернулася в приміщення, де Селестіно пояснював:
— Найзагадковіше в людині, це як би вам розтлумачити… — в нього тремтіла кожна волосинка сивих брів, — найзагадковіше в людині — це звук, тон, а з тону…
— Народжується тонада, хі-хі-хі, наче з ячменю оце пиво в моїй склянці, — докинув згорблений карликуватий візник, що звичайно стояв, зіп’явшись навшпиньки, — здавалося, ніби він звисав з якогось гачка.
— Не так воно просто! — заперечив Томельйосо.
— То розтлумач мені, як? — задерикувато гукнув візник, низенький, чванькуватий, з мордочкою ягуареняти. В зубах у нього стирчав кістяний мундштук з чорною сигарою.
— І тобі, і всім спробую зараз розтлумачити. Тільки зрозуміти буде важкувато. Пісня народжується не з тону, а з нетону. Коли я вам розповім детальніше, ви збагнете, в чім річ. Отож — слухайте уважно — коли в отому тунелі, про який я вже казав, уривається єдиний шлях зв’язку між душею й тілом…
— Долий бетону, доне Честер, долий бетону! — закричав один п’яничка. Це був молодий муляр, що, впершись головою в стіну, вивергав слова й блювотиння водночас. — Бо мені кепсько-прекепсько.
— Але де тонко, там і рветься, тож і тунель уривається в найвужчому місці, — вів далі Селестіно: низати барвисті намиста зі слів було його найулюбленішим заняттям. — А коли зв’язок перервано, тоді тіло й душа перегукуються через безмежні далі; коли перервано ниточку…