— Сердешний! Любов до дружини не пускає його звідси, — мовила Смаглявка. — П’є з горя…
— Яка там любов! — сказав сторож, пожувавши недокурок.
— Що ви в цьому тямите?
— Він п’є, бо в нього нечисте сумління.
— Не думаю.
— Він таке виробляв на цвинтарі, що нам довелось його витурити.
— Бідолаха…
— Ото була радість!
— З чужого нещастя радіють тільки ниці люди.
— Постривайте. Облиште свої розумування і краще послухайте. Якось увечері, коли вже споночіло, ми робили останній обхід. Часом доводиться виводити декотрих силою, бо не хочуть іти з цвинтаря: трапляються такі пришелепкуваті, що ладні й ночувати біля своїх мерців. Так от, один із моїх хлопців, що грає ангела в сцені з «Плакучої верби», коли проказують молитву святої діви гваделупської, одяг на себе свою уніформу…
— Уніформу? Уже й ангели пішли в поліцаї?
— Ет, яка різниця. Ну, нап’яв на себе ангельське манаття і так убраний (напудрене обличчя, кучерява перука, газова туніка, що волочиться по землі, за спиною два крила, в руці блискучий меч) підійшов до вдівця, взяв його за руку й промовив такі слова: «Твоя дружина послала мене, щоб я тебе втришия потурив від її могили. Чухрай звідси з богом. Вона знала про те, що ти наставляв їй роги. Тож геть звідси! Негайно!»
— І той повірив?
— Наче вітром змело! Тепер не поткнеться на цвинтар ні за які гроші.
— Гроші? — не зрозуміла вона, втупивши в сторожа здивований погляд. — Помиляєтесь, якщо ви думаєте, ніби мертвим потрібні гроші!
— Я сказав: ні за які гроші, — з притиском уточнив сторож.
— А то однаково: мертвих уже не викупиш ні за які гроші, їм уже нічим не допоможеш.
— Певна річ. Я знаю одне: цей удівець більше не ступив сюди й ногою. Отже, так треба провчати всіх удівців і вдів, що приходять сюди проливати сльози від нечистого сумління. Жалю за мертвою дружиною чи то мертвим чоловіком вистачає якраз від могили до цвинтарних воріт.
— Гарно ви собі все це уявляєте!
— Нічого я собі не уявляю. Краще поговорімо…
— А ми й так говоримо.
— А вам пальця в рот не клади. Тепер ми квити. Але краще поговорімо…
— А ми й так говоримо, — невблаганно повторила Смаглявка, сміючись з того, що двічі не дала йому доказати своєї думки.
Мила, симпатична, з ангельським виразом обличчя, ангельськими рухами, вона бавилася сережками, заплетеним у коси волоссям, бавилася своїми гарними руками, бо мусила привабити сторожа, перш ніж повідати йому своє таємне прохання, що так і просилося на язик.
— Скажу щиро: якщо я зважилася прийти до вас так пізно, то тільки задля дуже важливої справи. Вона, можливо, здасться вам великою дурницею, але ми, знаєте, живемо чесно, скромно, богобоязливо, дарма що тримаємо оцю кляту забігайлівку…
— Це ви, може, стосовно скасування дозволу?
— Та ні, бо вже як, не доведи господи, скасують, то поновлять не знати коли. А хіба можуть і скасувати? Краще хай буде так, як є. Я прийшла до вас, як до начальства…
— Начальства?! В оцій дурній уніформі, що з чорної стала сіра, з оцими галунами, що колись блищали, мов живе срібло, а тепер уже стали сріблом мертвим…
— А що ви начальство і наш приятель, — провадила Смаглявка, підступаючи ближче до сторожа з усіма своїми чарами водяної змії, лискуча, звивиста, жвава, — то ми дуже хотіли б знати, чи останнім часом не було крадіжок на цвинтарі.
— Наскільки я знаю, не було.
— А чому ж тоді навколо стільки поліції?
— Чому? Ви мене дивуєте. Що, в нас мало всілякого неподобства?
— Але ж, Тенасоне, не з нагоди проводів чи дня всіх святих нишпорять вони по всіх усюдах.
— Браво! Ви гарно знаєте церковний календар!
— Не тільки я його знаю, його знають усі. А після масниці вони збираються обстежувати береги річки.
— Аякже. У піст людям смакує рибка.
— Людям? А ви що — не людина?
— Гаразд, усім нам смакує рибка.
— І не тільки в піст, — засміялася Смаглявка.
— Але в піст краще, бо то риба без усяких там… — Сторож примовк і трохи перегодя докинув: — Власне, нема чого дивуватися: нині свято, от їх і більше, ніж звичайно.
— У вас тут, Тенасоне, коли така ваша ласка, свята не буває ніколи. Самі тільки похорони.
— Справді, так. Тут не до свят. А там, — змахнув він рукою, — інфекційна лікарня. Усі її обходять десятою дорогою. Звідти смердить, наче з трупарні. Довелося різко поговорити в муніципалітеті з тими сучими синами, що позасідали там, на захист мерців, бо ж усе звалювали на них: мовляв, то смердять мої мерці. Ще далі будинок божевільних, а поряд притулок для сиріт. Повний комплект: мерці, божевільні, сироти й повії…