— Але ж божевільня далеко, — зауважила Смаглявка, аби щось сказати. Рукою, унизаною перснями, вона гладила пасма чорного волосся.
— Далеко? — спитав Тенасон, жуючи кислий недокурок жовтими зубами, й, поворушивши заслиненими губами, мовив: — Оті крики й виття, що чуються з цвинтаря опівночі, а то й цілісіньку ніч, то все голоси божевільних. — І не спиняючись, — а Смаглявка тим часом ніяк не знаходила зачіпки, щоб викласти свою справу, — ще раз перелічив: — Цвинтар, лікарня, божевільня, притулок для сиріт і веселі жіночки!
— Котрі тільки звуться веселими, бо сумніші від похорону, — докинула Смаглявка і поважно, врочисто мовила: — А що, Тенасоне, якби ви та били в дзвін, коли ховають і таку жінку.
— Красненько дякую. Я й так калатаю цілісінький день.
— Однаково таких ховають більше, ніж ви думаєте, отже, деякій перепадає і ваш подзвін.
— Як знати, де серед цих небіжчиць така чи не така.
— У кожному разі, — пожвавішала Смаглявка, бо знов знайшла зачіпку, щоб заговорити про свою справу, — коли б зараз ішлося про цих, то ми б бачили тільки звичайну поліцію, а це не так. — Вона хруснула довгими тонкими пальцями. — Крім поліцаїв в уніформах, наїхала ще й таємна поліція, з відомства внутрішніх справ, і муніципальна теж вештається. Тим-то мій чоловік, обережна й завбачлива людина, варта двох таких поліцаїв…
— Чого це я маю слухати про вашого чоловіка?
— Не сердьтеся. Він мене послав поговорити з вами.
— Ну то й скажіть своєму чоловікові, що останнім часом пограбувань на цвинтарі не було. Запала злодіям клямка. Ми щоночі обходимо кладовище.
— Буває, — почала вона й відразу ж замовкла: навмисне зробила паузу, щоб надати більшої ваги тому, що зібралася сказати: — Бачите, Тенасоне, буває, що в нас у пивниці залишають в заставу, продають або й віддають за пляшку цінні речі, що можуть бути краденими, і в такому випадку на нас ніби теж лягає відповідальність. Тим-то мій чоловік послав мене до вас, щоб ви були такі ласкаві й дали нам цінну пораду.
— А-а! — відповів Тенасон, а під його ногами, чим далі говорила Смаглявка, розверзалася невидима прірва.
Жінки не бувають тореадорами. Та й навіщо їм ними бути? Вони, коли хочуть, стають ще більшими тореадорами, ніж чоловіки, тільки їм не потрібний парадний костюм тореро, їм взагалі непотрібний ніякий костюм і ніякий парад… Справа, що її робила Смаглявка того вечора, була неоціненна. Базікаючи про се, про те, орудуючи словами, як тореадор плащем, Смаглявка виманила Тенасона з твердої арени влади й змусила грати роль співучасника або ж принаймні покривача злодіїв.
Вислухати його цінну пораду?
Аякже! Усе йдеться до того, щоб вона сама його попередила: деякі речі в їхній забігайлівці можуть бути крадені. Вони, бач, розповідають йому, а навіщо? Та тільки для того, щоб обхитрувати його, заплутати в тенетах.
Ці підступні люди уявляють чиновника в уніформі заводною лялькою, яку треба накручувати ключиком, щоб вона виконувала свій обов’язок. Якщо він сам почне діяти, ніхто його не спинить, а тому з ним треба поводитись, наче з ракетою: не дати їй самій злетіти в повітря, а запустити її, коли це потрібно. Гарна ракета та, що злітає й не вибухає. Перше ніж лялька в уніформі — військовий чи поліцай — почне діяти сама, їй накручують пружину подарунками, всякими друзями, пиятиками, гарними жінками.
Смаглявка пом’якшила колючий погляд зіниць співрозмовника, роз’їдаючи його серце іржею вологих і довірливих очей.
— Моя порада, — відповів напівроззброєний сторож, — проста: треба вимагати фактуру на кожну річ, що її обмінюють на пляшку, залишають у заставу чи продають. Фактуру й тільки фактуру! Бо фактура — це документ…
— Як же станеш вимагати фактуру з небораків, що приходять напівроздягнені, босі, не маючи за душею ані шеляга, плачуть, трусяться, падають навколішки, благаючи ковток спиртного за розп’яття, хрест чи свічник, що їх вони тримають за пазухою.
— Ну тоді приготуйтеся до наслідків: обшуку, конфіскації, суду.
— Ще рано!
— Що?
— Те, що чули, добродію!
— Давай поборемося, Смаглявко, — підступив до неї сторож.
— Давайте поборемося! — відповіла вона, дозволивши йому на якусь мить обійняти себе, але зразу ж випручалась.
— От якби всі позови вирішувались отак…
— Я оце собі думаю — тільки, бога ради, пустіть мене, чоловіче. У мене є друзі, подруги… ой, ви мене обпечете своє сигаретою: курите їх одну за одною… то я собі думаю; може, сказати, що це нам надарували.