— Могила, каплиця — гримів сторожів голос, — він говорив голосно, щоб його далеко чули, — не циганський вівтар на чотирьох підпорах. Тут потрібний цемент і ще раз цемент. А Сеполькрі не розуміє, не хоче розуміти…
— Він хоче робити те, що йому забагнеться, — мовила Смаглявка, — але він не терпить не тільки вас, нас він так само ненавидить.
— Отож! Я йому не подобаюсь, бо вимагаю, бачите, вимагаю більше цементових відливків, аніж статуй.
— Статуї, кажете? Та то ж страмовище!
— Еге ж, оте страмовище, оті його статуї…
— А таких, як ми, він ненавидить — і дон Раміро теж, отой квіткар з перехрестя. Вони обидва кажуть, ніби назви пивниць — «Останнє прощавай» і «Сім морів» — аморальні й непоштиві.
— А знаєте, — Тенасон узяв Смаглявку під руку, намагаючись запустити пальці їй під пахву, а вона пручалась, — знаєте, над вашими дверима, дверима «Одноденного цвіту», дуже дотепне гасло. Таки дотепно придумали.
— Ви сьогодні дограєтесь, — мовила вона, намагаючись вивільнити свою руку.
— «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Ця рекламка вабить, усі з нею згодні, декотрі сміються з дотепу, але нікому з тих, кого я знаю, не подобається її читати, бо надто близько вона від місця, де, напевно, спочиває хтось із його рідні («Твоєї — ось що тебе зачепило!» — подумала Смаглявка).
— Ви єдина людина, яка має право протестувати, бо ж ми перебиваємо вам діло.
— Яке діло?
— Як — яке діло? А хто вигукує, б’ючи у дзвони, коли привозять мерців: «Завозьте, завозьте добриво»? До речі, нещодавно я чула розмову між Сеполькрі й квіткарем. Останній казав, ніби ця ваша примовка «завозьте добриво» вульгарна і образлива…
— А хіба мерці не той матеріал, що може ставати перегноєм? — урвав її сторож.
— Та дайте мені доказати…
— Я квіткареві й не дивуюсь. Він мені просто гидкий. Він хотів би, щоб я заплющував очі на те, як його люди через два-три дні після похорону забирають з могили арматуру вінків, удаючи, ніби вивозять сміття.
— Він хотів би, щоб ви дарували її йому?
— Або ж продавав. Він якось приходив до мене з такою пропозицією: мовляв, половина прибутку йому, а половина мені.
— Замість того, щоб спалювати їх?
— Атож. А я з задоволенням кинув йому в очі: «Доне Раміріто, кожне добриво прибуває сюди зі своїм квітучим добривом навічно, тому не буде діла».
— Але цього разу, в отій розмові, що я згадувала, Сеполькрі захищав вас, казав, ніби десь є звалище королівських трупів, так званий Ескоріал, і якби ви, Тенасоне, приймали там королів-небіжчиків, то називали б їх не добривом, а сміттям. Тільки мені це здається ще гірше…
- — Мармурник і квіткар — базіки, — відказав Тенасон, — вони ніби змагаються, хто кого перебалакає, отже, це навіть не наговір на мене, але то саме вони найбільше каламутять воду в муніципалітеті, домагаючись познімати реклами з ваших пивничок.
— Якби бог дав свині роги… Але ж вони жалюгідні людці. Вони посилаються при цьому на заповіді того зборища старих багачок, що заснували, — певно, на свої гроші, — товариство захисту доброї слави міста. Це ті, що пишуть проти нас до газет, збирають підписи, тримають у руках самого архієпископа. Що вдієш, коли люди невігласи! А одного дня до нас завітав якийсь грінго, сказавши, що він професор. Цей грінго був справжня людина, бо й серед грінго теж є люди, не всі вони бидло. Він фотографував наші пивнички, вивіски й реклами, фотографував зблизька й з відстані, а потім привітав нас своєю мовою. Сказав, що після великого Мехіко тільки в нашім краї можуть так весело жартувати з приводу смерті. Що то коли чоловік вчений, а не тутешні дурники. Але якщо наші назви та заклики видаються їм непоштивими, гидкими, брудними, нескромними, мерзенними і не знаю вже, якими там ще, то чому вони не протестують проти голих жінок, що їх Сеполькрі виставляє на могилах? Хіба мармурові груди — не ті самі груди? І чому вони не кричать про неподобство, яке чиниться в «Ангелятках», про той привселюдний «ватер» і маски?
— An… an… ап… чхи! — Стара Клеотільда чхнула так виразно і смачно, що навряд чи Смаглявка й сторож могли б витлумачити цей звук як делікатний спосіб сповістити їм про свою присутність.
— Старе завжди не до речі, а надто коли перебиває…— мовила Клеотільда.
— Ніхто нічого не перебиває, —відказала Смаглявка. — Тенасон люб’язно згодився провести мене до пивниці.