— А я вже тривожився, — сказав господар, наливаючи чарку Клеотільді. З підсобки було чути, як вештається Смаглявка, сопе міх для роздмухування вогню, а програвач насвистує «Місячну ніч серед руїн». — Я вже так тривожився, — вів далі чоловік, — коли зачув десь за стіною постріл. Так глухо стрельнуло, наче хляпнула петарда.
— Хляпнула? Чи то хляпнули? — мовила, сміючись, Клеотільда, але, зрозумівши, що так легко, жартома сказала те саме, що означало й «уколошкали», пробелькотіла, заїкаючись, ніби щойно сама зачула моторошну звістку: — A-а в… ви не знаєте, к-кого вбили?
І, вихиливши чарку, почимчикувала на вулицю. А надворі була темна ніч.
IV
На першій — ні. На другій — тим більше. І на третій — ні. І не на четвертій вулиці. Це ген аж за будинком Рока Самюеля Феллера, на П’ятій Авеню, як називають тісну вуличку з утоптаною вузенькою грунтовою дорогою, яка зникає десь серед білих могил. Тут, на п’ятій вулиці кладовища, розчинивши свої двері, — що не зачиняються ні вдень ні вночі, стоїть «Покитут» — заклад, який не має філіалів ні в країні, ні за її межами. Цілком досить того, що це «Покитут» і що в його «покитутному покитутстві» збираються всі «покитутці». Все це написано на оголошенні у вестибюлі, а ще далі друге оголошення попереджує відвідувача, що в світі «покитутців», або «покитутян», заборонено виголошувати тост «Будьмо здорові!». Натомість виголошували «Повік-віки!», «Вріжмо приятелю!». Але найкращим і найдоцільнішим тостом, з огляду на оточення, вважається «Ну, вип’ємо поки тут» або просто «Ну, поки тут», до якого дозволяється додавати не тільки друге «тут» — щоб було красномовніше: «поки тут, тут», — а й третє, четверте і п’яте, залежно від того, наскільки зростає приязнь і задоволення від спожитого еліксиру радощів. Отож, коли найвишуканіше красномовство поступалося вируванню жестів, сльозам і цілункам, коли пияки вже не знали, як перекласти людською мовою свої найглибші почування, «поки тут, тут, тут, тут…» могло перетворюватися на «поки тут, тут, тут, тут… тутоньки».
Для п’яндиг і волоцюг п’ята вулиця кладовища, що її, як і в Нью-Йорку, називали П’ятою авеню, була просто необхідна, бо на ній стояв «Покитут». Але ще необхіднішим був сам «Покитут», ця вершина всякої довершеності. І то не тільки тому, що поряд з «Покитутом» сила всіляких «покитуток», «тутанхамонок» і «нефертіток» чекає вас на могильних ложах для кохання, тобто на голій глині або на зрошеному слізьми вапні, а й тому, що «Покитут» відчинений цілу добу, не так, як інші буфети та винарні, де «серед ночі горла не промочиш, а до ранку й перехочеш». У «Покитуті» цілодобово грають у кості й ллється рікою знаменитий «байстрюк» — горілка з присмаком садовини або козячої крові, що м’яко плине крізь горлянку, а вдаряє в голову, щойно піднесеш чарку до рота.
«Покитут» — цей гадючник, свинарник, барліг, це кубло, це лігво, ця пастка — нагадував колишні заїзди при дорогах своїми повними зелені її квітів коридорами (де росли високі пакайяліто і низький бамбук; кекекске з велетенським листям у вигляді гігантських зелених сердець; бегонії; папороть і рослини з плямистим, наче шкури тигрів чи змій, листям; кетцаль, хвости якого звисали з високих кошиків; невеличкі поливні рослини в горщиках, з покритим смарагдовими крапельками листям; орхідеї, подібні до птахів або до люльок; рослини — ловці комах; кактуси зі схожими на голки колючками чи вкриті волокнами; схожі на згустки крові коралики, плющі, польові дзвіночки, кручені рослини, що пообсновували дахи); залом, прикрашеним ланцюжками з кольорового паперу, китайськими ліхтариками, дзеркалами та естампами центральноамериканської виставки 1900 року та стойкою німецького типу, що доводила до розпачу карликів і присадкуватих клієнтів, котрі, стоячи перед цією страхітливою спорудою, здавалося замовляли свою чарку вже з ями і ледве були спроможні, спинаючись навшпиньки та щосили простягуючи руку, діставати замовлене; при цьому вони не бачили нічийого лиця й були приречені, поки вони тут, споглядати єдину перспективу: одутлі черева та заяложені на колінах штани. З цього просторого залу, що його збільшували дзеркала і зменшували страхітлива, велетенська стойка й неймовірна кількість квадратних та круглих столиків, лозяних, з плетеним сидінням, і металевих складаних стільців, не кажучи вже про мідні плювальниці та вішалки теж велетенських розмірів, — вів прохід крізь вузькі з побитими, позаліплюваними газетами шибками у широкий двір, перетворений у прикритій дахом частині на відкритий салон із столиками й стільцями. Ту ж частину, що була просто неба, як і сам коридор, знов-таки прикрашали рослини: бамбук, кущі лісової троянди, коріандр, розсипи білих хрестиків серед хитросплетіння кручених рослин та японських гвоздик із такою безліччю червоних квітів, що вони здавалися фонтанами з вогняними струменями.