Аптекар, хазяїн тригрудої русалки, яка через порушену збавливу симетрію грудей здавалась уособленням християнського аскетизму, попивав «байстрюка» у «Покитуті» в гурті чаркувальників-завсідників, що складався з поштаря, прозваного Вінегретом, — він славився хвилястими мозолями на своїх ступнях; кравця на прізвисько Монгольф’єр — покруча монгола з монгольф’єром; санітарів із божевільні та з інфекційної лікарні, — перші були самі ніби несповна розуму, а другі скидалися на мумій; представників вищої похоронної верстви та інтелектуального прошарку, що його уособлювали бакалавр Талісмео Луна — фармацевт, який щоразу незмірно виростав у своїх власних очах, коли його титулували «доктором», і страшенно хирлявий поет, котрий, за словами простолюду, користався з похоронів, щоб похизуватися дохлішим від здохляка виглядом, на прізвисько Цвинтарний Турист, — анфас він був трохи тонший від жердини, а в профіль трохи дебеліший за локшину.
Поет глибоко зітхнув, перепустивши через свою грудну клітку нікчемну дещицю повітря, й, тримаючи окуляри в руці та лупаючи мишачими очима, вигукнув під вухом у аптекаря:
— Яке диво, друже мій, яке диво ця височенна пальма! Але ніхто її не бачить. Я певен, що ніхто не зводить очей, щоб подивитися на неї.
— Не будьте такі впевнені, поете. Нині весь народ тільки й дивиться на неї. Кажуть, що з цієї пальми стріляли ті, що вбили чоловіка минулої ночі.
— І він овдовів від життя… — проказав поет, побоюючись, що його не зрозуміють.
І його таки не зрозуміли. Тоді Монгольф’єр пояснив:
— Спершу він овдовів від своєї жінки.
— А сьогодні овдовів від життя, нашої найкращої дружини, — правив своє кощавий Цвинтарний Турист, а далі докинув: — Треба протестувати. Написати протест. Я його складу, і ми всі тут підпишемо. Як ви на це?
— З приводу смерті вдівця? Красненько дякую! — озвався Вінегрет, чиї мозолі тихо поснули під дією «байстрюка». Ідея протестувати не дуже йому подобалась, тим паче, що того, кажуть, уколошкала сама поліція за те, що вештався де не слід. Востаннє його бачили зажуреним і збентеженим.
— А проти чого протест? — спитав бакалавр Талісмео Луна.
— Як проти чого? — здивувався поет. — Це буде протест проти тих, що намагаються зробити пальму співучасником злочину.
— Пальму?
— Так, сеньйоре. Пальма така сама істота, як ми, але оскільки вона не може говорити нашою мовою, то говорить своїм листям, мовою великих листяних віял. От ми й заступимося за неї.
«Турист, тільки не цвинтарний, — мовив подумки дон Талісмео, — а позацвинтарний: він походить звідти, де немає нічого, крім мрії».
Тоді заговорив кравець. Опасистий, присадкуватий, схожий на мулата, покруч монгола й монгольф’єра.
— Випиймо ще по «байстрюкові», а тоді поет нам викладе свою теорію про тваринні ознаки, що їх видно в кожній людині, як сліди з тих часів, коли вона була твариною. Як на мою думку, то дехто нею й залишився: серед людей можна здибати всяку твар, до того ж у кожної свої примхи.
— Негоже вживати слово «тварина» в принизливому значенні, — зауважив поет, який у профіль здавався дебелішим за локшину. — Коли ми кажемо, що хтось — тварина, то цим ми його не ображаємо, а навпаки — підносимо. Бо якраз тваринне утверджує в нас усе людське. Чим більше ти тварина, тим більше ти людина.
— Тоді кожен із нас — звір! Кожен — звір! — закричав Монгольф’єр, покруч монгола з монгольф’єром, який, очевидячки, ніколи не дивився на себе в дзеркало, бо, бувши кравцем, завжди стояв збоку від клієнта й оглядав не себе, а його.
— А це вже не те. Звіряче — то зовсім інша справа.
— Але ж, поете, — мовив дон Талісмео, — говорячи про зоологію…
— Про яку зоологію, бакалавре? Я говорив тільки про прізвиська.
— Гаразд, говорячи про прізвиська, ви висунули теорію про тваринне в людині, через що їй присвоюється друге ім’я, прізвисько, прикладка.
— Звичайно, бакалавре, звичайно. Той, кого прозивають мавпою, повинен мати в собі щось мавпяче, так само як той, на кого кажуть блоха, — блошине, жаб’яче — той, кого величають жабою, вошине — кого дражнять вошею, блощичне — кого іменують блощицею.
— Морфологічні теорії «Покитута», — зі сміхом урвав його аптекар, вищиривши жовті, як хінні таблетки, зуби, й додав: — Погано, якщо ніколи не вдасться дізнатися, хто вбив удівця.