Поет, який, здавалося, більше прислухався до розмов пальм та листочків, що їх ворушив легіт у верховіттях, стишив ходу й, узявши за лікоть бакалавра Талісмео Луну, сказав йому ніби по секрету:
— От бачите, от бачите, друже Луно, який у цих жахливих жерців сольфінінфів дар вгадувати в посвяченому його зоологічного предка. Усі ми споріднені з якоюсь твариною, котра бозна-скільки мільйонів років тому започаткувала наші родоводи.
Дон Талісмео випручав свій лікоть із тонесенької, майже прозорої поетової руки: йому видалося, ніби цей делікатний супутник — сам святий Хун Паракатуй, що, перекинувшись у Цвинтарного Туриста, тягне його кудись у царство мертвих.
І, аби щось сказати, запитав:
— Скажіть, поете, ви приходите сюди вправлятись у віршуванні?
— Так, смерть мене надихає, — відповів поет по довгій і ніяковій мовчанці. Йому не дуже сподобалось оте «вправлятися». Воно нагадало йому, що про нього плескали лихі язики: цей, мовляв, не промине жодного похорону, щоб не похизуватися своєю кощавою статурою біля могил. Вони простували далі.
— Так, так, смерть — це велика натхненниця, — знову заговорив поет. — До речі, якось моя дружина зосталася без служниці, а поскільки знайти служницю тепер — важка справа, то в мене в голові народилася така дурничка:
V
Через удівця, якого вбили вночі? Ха! Ха! Ха! То через удівця насунуло стільки поліції в уніформі і в цивільному, пішої й кінної, на велосипедах, на мотоциклах, із навченими собаками, потужними ліхтарями, каучуковими палицями, револьверами та повними патронташами? Десь в Америці, — може, в «Купідонових крильцях» чи в «Ангелятках», а найпевніше в «Останньому прощавай», «Семи морях» або й «Покитуті» — щойно почалося вкрай таємне зібрання студентського підготовчого комітету з питання страсних канікул і студентської демонстрації. Було це теплого полудня місяця березня літа милості божої тисяча дев’ятсот двадцять такого-то, — та нехай їй грець, отій милості, бо що більше милості до студентів з їх витівками, то більше лиха й суму для батьківщини!
То свято, канікули чи демонстрація?
Усе разом. І свято, і канікули, і демонстрація. Свято, бо це скорботна п’ятниця; канікули, бо на свято припиняється навчання в університеті; і демонстрація, бо цієї п’ятниці звичайно відбувається традиційний студентський карнавал, що тепер перетворився на демонстрацію. Багато років тому такий карнавал завершив жовтий трамвай, що його тягли два чорних мули Дев’ятим проспектом у напрямку площі Биків, і їхав тим трамваєм один-однісінький пасажир — мертвий, що стікав кров’ю. Вів трамвай Рок Самюель Феллер…
Гримнув постріл. Так і не дізналися, хто стріляв. Факт той, як офіційно кажуть, що вбивцю, який убив цю людину, не було знайдено, а трамвай, прикрашений, наче карнавальний повіз, доти повний жвавих студентів, що співали, кричали, вистрілювали петарди, перетворився на катафалк, студентське свято — на день скорботи, а Рок Самюель Феллер — з водія трамвая на чиновника телеграфу.
Хто ж тоді стріляв?
Трамвай, запряжений двома чорними мулами, з погоничем Роком Самюелем Феллером, котив і котив містом, звертаючи то за один, то за другий ріг; цей незграба на колесах ніби напився й глипав на все довкола посоловілими віконцями, йому немов здавалося, що вулиці й будинки обертаються туди й сюди з кожним поворотом передньої платформи, яка змінювала напрямок руху. Він котив і котив, не спиняючись навіть, щоб поміняти мулів, котив від центру до передмістя, повз тополині алеї, площі, садки, котив аж до полуночі, майже сам по собі, бо мули вже не тягли його, а втікали вскач, щоб на них не наїхав трамвай, який штовхала вперед сила розгону. Котив майже без водія: Рок Самюель Феллер уже ледве тримався на сидінні; котив майже без батога, котрий збився весь аж до дерев’яного пужална об чорні ребра мулів; котив, не відчуваючи коліс. Аж ось врешті трамвай підскочив до воріт стайні похоронної служби, далеченько від великої брами кладовища, де згодом буде поховано жертву — студента, поховано без труни — тільки прикритого покрівцем, без свічок, молитов і квітів, без рідних і друзів.