— Ото ще мені художник: хоч їж, хоч дивись, — голосно мовив Чиряк, який завжди намагався говорити образно.
— Щодо «їж», — озвався з порога Сатир, — то я навряд чи згоджуся тобі на харч, що ж до «дивись», то ось мій зад — надивляйся скільки хочеш.
Сатир, високий, білявий, з набряклими повіками й артистичними жестами, скидався більше на представника богеми, аніж на майбутнього аптекаря, чи то пак лікаря. Діставши з папки аркуш паперу, він розгорнув його. То був проект воза під назвою «Жахи християнства».
— Прекрасно, за це варто випити, — запропонував Блощиця, і всі, крім Чиряка, дієтика в розквіті літ, піднесли чарки «байстрюка» та кухлі пива. Коли стихло булькання спиртного в горлянках, Сатир показав їм ще один проект воза — для «Пащ».
— Чудово! Чудово! — вигукнув Кажан, плещучи в долоні.
Проект схвалили всі, крім Чиряка. Той провів рукою по обличчю — лобі, очах, носі аж до кадика, як він це завжди робив, коли хотів сказати щось важливе, — й вирік:
— Щось я не бачу тут анатомії…
— До дідька анатомію! — озвався Трояне Монтемайор. — Ідеться не про анатомію, а про фізіологію пащі державного чиновника, пожирача національного бюджету.
— А про все інше — байдуже, Чиряче, — миротворчо втрутився Блощиця, — отакі пащі на возі — то чисті символи. Хто там буде придивлятись до анатомії.
Чирякове заперечення потонуло в хорі голосів, які схвалювали проекти двох перших возів під назвами «Жахи християнства» і «Пащі».
Манекени, що стояли на возі «Жахи християнства» й уособлювали ці жахи, були мов живі. Один з них зображав місцевого латифундиста.
Трояно Монтемайор і Різник Тантаніс перезирнулися.
У латифундиста було таке знайоме обличчя, він був так схожий на близьку їм особу, що помилки не могло бути. Ескіз не міг залишити їх байдужими. Тройо — тому, що то було обличчя його дядька, Рамона Монтемайора-і-Гуаля, відомого своїм жорстоким ставленням до пеонів з його помість і маєтків, де практикувалися ув’язнення в карцерах та інші засоби покарання, вигадані якимсь кухарем-метисом, а також зловживанням правом першої ночі. А Тантаніса — тому, що він був близький приятель Трояно Монтемайора, та ще й закоханий у Ану Хулію, худеньку, з білою-пребілою шкірою, сестру останнього, хоч в анемічній і делікатній статурі дівчини, схожої на аркуш з біблії, не було на що дивитися — в противагу її матусі, гладкезній, мов свиня, а колись такій самій шпичці, як нині кістякувата Ана Хулія.
— А ці аптечні затикачки так і не прийшли, — зауважив Блощиця. — Цікаво, що з ними сталося: може, не знають, що ми тут?
— Що з ними сталося? — перепитав, підводячи голову, Сатир, котрий саме ретушував один із своїх ескізів тонко заструганим жовтим олівцем. — Сіли на мілину в «Семи морях» і жлуктять пиво.
— Коли так, — озвався Чиряк, — то вони вже понабиралися по зав’язку. — Він говорив, ніби всмоктував у себе слова. Потому склав довгу, схожу на циркульну ніжку, руку у вигляді геометричної фігури, пошкріб нею потилицю і стиха засміявся, а якщо точніше, то бризнув слиною і зблиснув зубом у золотій коронці.
— Треба піти подивитися, чи вони й досі в «Семи морях, — запропонував Блощиця і, випередивши інших, вихопив малюнки з Сатирових рук.
— Призначмо комісію? — спитав Різник, викликавши своєю пропозицією загальний сміх.
— Призначмо! Призначмо! — весело загорлали всі.
— Але передовсім треба замовити ще по ковтку… — почувся хриплий голос Сатира, що ладний був ще не раз повторити порцію «байстрюка» й пива за рахунок фондів підготовчого комітету.
— Призначається комісія в складі Чиряка й Блощиці, яка ipso facto — тобто як така — має відвідати «Сім морів», щоб перевірити, в якому стані проспиртування — відповідно до зоологічної шкали — перебувають колеги-фармацевти, і, якщо вони ще здатні вбирати в себе рідину й не зганьбили шляхетного звання брата-кнура, запросити їх переміститися на відповідну дистанцію, щоб виконати акт присутності на першому засіданні підготовчого комітету.
Голос Кажана потонув у гармидері, який зчинили присутні, посхоплювавшись на рівні, перекидаючи стільці, попільнички, плювальниці, щоб ухопити з таці склянки з пивом та чарки з «байстрюком» — фірмовим напоєм «Покитута», цим розрадником, що ніжно затікає в нутрощі і вдаряє в голову ipso tacto — тобто тільки-но торкнешся чарки. Це наочно доводило заціпеніння двох родичів, котрі задля більшої врочистості були взули черевики, щоб віднести свого небіжчика на цвинтар. Вони несли його тільки вдвох та ще й здалеку, а тепер «плакали ногами», бо з натертих черевиками пухирів текла сукровиця. Вони прийшли тільки вдвох, навіть без вінків. І тепер сиділи один проти одного. Чемність була їм ні до чого, її цілком заступила байдужість. Вони не дивились один на одного, не розмовляли. Тільки пильнували, щоб достеменно повторювати жести; підіймати чарку й пити. Другий наслідував усе, що робив перший, кожнісінький його рух, ніби відображення в дзеркалі. А перший наслідував другого. Так вони й сиділи: піднімали чарку, вихиляли одним духом, щоб побачитись у раю, діставали по сигареті, запалювали, випускали дим, зітхали й однаково прислухались до того, як плачуть ноги сукровицею, що на колір не відрізняється від сліз.