А в «Покитуті», самотні, зажурені, лишилися ті, що принесли на власних плечах небіжчика, вони сиділи один проти одного, перед ними стояли повні чарки горілки, і тільки не було досі вільної хвилинки, щоб сказати «поки тут».
— То на коли збори? — спитав Сатир. — Треба вчасно всіх попередити.
— Я пропоную зібратися в іншому місці, — сказав Чиряк. — Про всяк випадок…
— А ти? — спитав Блощиця в Чиряка, коли вони вийшли на вулицю, де стояла така задуха, ніби от-от мала початися гроза. — Як ти зумів відкараскатися від того розтину?
— Не пішов, та й усе. А ти?
— Теж не пішов. Теліпатись до анатомки, а потім сюди — хай йому грець. Засідання важливіше, чи не так? Розтини бувають щодня, а карнавал, демонстрація — раз на рік.
— Для тебе персонально, Блощице, треба було б зробити дві скорботні п’ятниці на рік.
— А то, може, й усі три! — вигукнув той. Його веснянкувате обличчя затремтіло від сміху, заіскрилися зелені очі. — А того вже закопали десь тут на кладовищі.
— Сатире, — підвищив голос Чиряк, — ти був присутній на розтині?
— На початку. Нічого цікавого.
— Почикрижили?
— Чи чули? — вигукнув Сатир сміючись. — Чули, що він питає? Почикрижили? Аякже, добродію!
— Воно-то так, — мовив, спинившись, Монтемайор Тантанісу — вони були нерозлучні. Витрусивши люльку, він повів далі: — Дядько Рамон цього заслуговує, однак це аж піяк не означає, що саме він має представляти землевласників на возі «Жахи християнства». Чому не виставити Дар’єна, маркіза Тронкохіла або Лорінгів, які ще гірші? Дядько Рамон не святий, але принаймні не шахрує з поденною оплатою пеонів. Що ти на це скажеш? Може, хай виставлять когось іншого?
— Треба поговорити з Сатиром, — відповів Тантаніс, — але не тут. Якщо він схоче, то зніме його, хоч я в цьому сумніваюсь: у нього вдача достоту як у старої дівки, не знаю, чи ти це помітив…
— Можеш мені не казати. Особисто я не дуже йому симпатизую, хоч хай яка заслужена в нього слава. А дівчатам, моїм сестрам, та й мамі він теж не подобається.
Тантаніс думав про Ану Хулію, він завжди думав про неї, тоненьку, мов аркуш із біблії, і таку білу-білу.
Зійшли з тротуару. Люди стояли довкола того місця, де вночі вбили вдівця. Плями крові долі, червоні бризки на стіні.
Неподалік чулися голоси членів підготовчого комітету, вони йшли, співаючи, і їхні голоси відлунювали вдалині. То були Кажан, Сатир, Блощиця, Чиряк і делегати-фармацевти — Кудлань Рамос і Базіка Мансіо, що кинули були якір у пивниці «Сім морів», але не через втому чи пиво, а через двох служниць, солодких, мов цукерочки.
Канікули, свято чи демонстрація? Все разом. Канікули — бо свято. Студентський карнавал, що давно перетворився на демонстрацію в день скорботної п’ятниці, карнавал карнавалів, гіркий, бунтівний, злий, богохульний. Карнавал масок, виклик усім і всьому: злочинові, фанатизмові, варварству, де слово стає гільйотиною, вираз обличчя — гримасою беззахисного, який жартує, не маючи іншої зброї, студентський сміх — лютим реготом. Геть тоги, уніформи, сурдути, сутани, убори, титули, нагороди! І повний набір лайки. А лайки скорботної п’ятниці схожі па літургії страсної п’ятниці. Кинути в обличчя кожному те, чого той заслуговує. Лютими словами-викриками, злою насмішкою, скрегочучи зубами, плюючись від огиди. І ніяких тобі облудних вивертів, нехай усе сороміцьке вивертається назовні, коли вже секс, то секс до кінця. Карнавал з усією красою зречення, від ходіння навкарачки з нарочито розперезаною вульгарністю аж до розмаїтості апокаліптичних виявів протесту. Канікули й карнавал карнавалів, студентське свято, яке має нагадувати про ту скорботну п’ятницю, коли трамвай правив за катафалк, сонячне сяйво лилося мов кров, страх породив жорстокий сміх в обличчя сильних світу цього, а серце студентової матері було пробито кинджалом горя.
VI
Трояно Монтемайор-і-Гуаль, мокрий від поту, з кривавою смагою на вустах, метався, безтямно марячи, в жару.