— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..
— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.
— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.
— А вчора він коли прийшов?
— Хто?
— Та ваш чоловік?
— О третій ночі. Пізня робота й далеко.
— Він у вас, здається, друкар.
— Лінотипіст.
— Вони добре заробляють…
— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.
— Якби ж окремий будиночок з патіо[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого теж не знайдеш. Але недалечко, за рогом, — може, чули, — здають будиночок, і досить дешево.
— Поряд з пивничкою?
— Через стіну…
— І задарма не хочу… Хай би навіть хазяїн нам платив, а не ми йому, за те помешкання. Таж там п’яниці не дадуть спокою.
— Біля квіткової крамниці теж не годиться…
— І не кажіть!
— Цілісіньку ніч слухати, як грюкають…
— Дон Раміріто з дружиною?
— Якби то самі Раміріто, а то й духи!
— Виходить, правду люди кажуть, що дон Раміріто — щось середнє між квіткарем і спіритом?
— Середнє, кажете? Не середнє, а посередник він, тобто, медіум, спірит. Вони натирають руками стіл, звичайний собі столик на трьох ніжках без жодного цвяшка чи шурупчика, а потім кожний його щось запитує. Намагнічений і повний духів стіл вистукує відповіді. Але то ще півбіди: згодом стіл вихоплюється з-під їхніх рук і б’ється, мов у нападі епілепсії, а за ним і всі речі, скільки їх є в домі, починають стукатись одна з одною — оце те грюкання, що його чути щоночі.
— Але найгірше все-таки мешкати поблизу пивничок. Бійки, сміх, п’яний вереск. А що діється в «Ангелятках»! Содом і гоморра, як каже моя хрещена. Знаєте, що там коїться?
— Знаю, знаю. Там туалет з усіма вигодами, але без дверей. Люди сідають на унітаз в масках, які їм винаймає господар, а відвідувачі пивнички розважаються, вгадуючи під заклад, хто там сидить. Закладаються на гроші, напої, сигари, цінні речі.
— Оце так забавки!
— І ніхто не скаржиться.
Ну й передмістя, ну й народ! І в засуху і в зливу передмістя завжди однакове. Смітників повно, а на них чого хочеш. Мов старий альманах, сторінки якого гортає вітер. Навіть бідняки йдуть у ногу з суєтою. Відзначають свята, дати, події. Ворота, садочок, будинок з колорадської сосни. На дверях шматок картону з прізвищем власника: «Рок Феллер». Якийсь жартівник дописав унизу: «Збіг прізвищ чисто випадковий». А далі, за будинком Рока Феллера, проти великої цвинтарної брами, стоять рядком пивнички, бари, буфети, винарні та інші диявольські заклади, де можна втопити горе в чарці, хоч би і в оцій пивниці, що має назву «Останнє прощавай», з її неписаним правилом: яка жаба — такий і камінь, які ноги — такі й черевики, які плоди — такі й зернятка, яка хвороба — такі й ліки.
Одненьку — за покійного приятеля, подвійну — за дружину, сестру, брата, потрійну — за батьків або дітей, а після кожної одинарної — подвійну, а то й потрійну.
— Налий-но мені одненьку!
— А мені подвійну!
— І мені подвійну!
— А мені потрійну для піднесення духу. Навіть спаситель розпачливо вигукнув на хресті: «Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув?»
І до кожної чарки — закуска з відповідною назвою: «в мирі упокійся» — це чорна смажена квасоля — кав’яр тропіків; «поминки» — печінка, нашпигована зеленою цибулею; «реквієм» — юшка з раків, та така густа, що здається, ніби ковтаєш живу губку.
Поряд з «Останнім прощавай» на розі широкої вулиці, обсадженої шумливими від вітру деревами, яка простяглася вздовж нескінченного цвинтарного муру й похоронної траси, молочної річки з білого цементу, що спускається від міста, вигинаючись м’яко, мов гамак, і вибігає ще біліша аж до великої цвинтарної брами… отож за «Останнім прощавай» притулилась' пивничка «Одноденний цвіт», завжди повна пияків і мух. На стіні замість реклами написано: «Краще стати на якір тут, ніж навпроти».
— А ви знаєте, що… — белькотав якийсь чоловік у жалобі, впавши на надгробок у салоні генуезця Сеполькрі, власника найбільшої в цих місцях майстерні мармурових виробів, — ви знаєте, що таке мармур з прожилками? Що то за плями на мармурі, які його так прикрашають? Ригачка віків!
Італієць звів його на ноги, силоміць одірвавши від одного з надгробків, що їх було виставлено в салоні, так само як у матрацних майстернях виставляють матраци, а в меблевих майстернях — ліжка.