— А дядько, — спитала Габрієла, — приїде на Великдень?
— Не знаю, доню. Хіба він коли каже? Як почуємо з вулиці кінський тупіт, отоді й знаємо, що він уже тут. Ніколи не попереджує, коли приїде. А то, дивись, прибуде серед ночі, тоді вставай і думай, що йому подати, чим догодити. Бо, буває, не попрощавшись, не мовлячи й слова, хапає сомбреро і — до воріт. Тільки й почуєш цокіт копит удалині.
— Дивак.
— Ні, доню, він неодружений.
А якщо він дізнається, що красуватиметься на студентському возі, та ще й з відома свого небожа, міркувала Габрієла, то сяде на коня й більше ніколи сюди не повернеться. Ні, треба цьому запобігти, вирішила вона, виходячи з кімнати хворого, — він, здавалося, спав, а мати сиділа біля ліжка, приклавши йому руку до лоба. — Не можна допустити, щоб дядька знеславили на карнавалі, й зробити це треба з допомогою Рікардо. Скажу Ані Хулії, щоб вона його попросила. Тільки з допомогою Рікардо, бо на Трояно годі надіятись. Хоч він і доводиться небожем донові Рамону Монтемайору-і-Гуалю, однак анічогісінько не зробить, щоб його дядька не було на возі «Жахи християнства». — Боїться вчинити щось усупереч своїм «передовим ідеям».
До того ж треба, не гаючи часу, дати зрозуміти Ані Хулії, що коли дядько Рамон проїде на карнавальному возі, то для отого її Різника назавжди будуть зачинені двері їхнього дому. Тільки як би це їй сказати? Якими натяками з нею говорити? Сестра не повинна здогадатись, що вона, Габрієла, підслуховує всі розмови Ани Хулії з Тантанісом, ховаючись за ширмами в залі, де молоді люди зустрічаються, коли всі поснуть. Сказати, що це їй розповів брат, небезпечно, бо якщо Ана Хулія скаже про це Рікардо, той може піти в комітет і звинуватити Трояно в клятвопорушенні.
Немає нічого швидшого від думки. Звук, навіть світло рухаються зі швидкістю черепахи в порівнянні з думкою.
— Ано Хуліє! Ано Хуліє! — Габрієла вдала, ніби шукає сестру по всьому будинку, охоплена несамовитим переляком. — Трояно марить, у нього жар, а я вже знаю, що таке жар… Ой ні, не віриться, не може цього бути… Знаєш, що він сказав марячи? Знаєш що? Та ні, цього бути не може. О господи, не може цього бути!
Ана Хулія принесла їй води, щоб вона заспокоїлась.
— Знаєш, що він сказав? Що дядька Рамона збираються провезти на одному з карнавальних возів. Це було б жахливо, Ано Хуліє, жахливо для нас, для мами, для нього. А може, він сказав це в гарячці…
— Розумієш, — Ана Хулія виплеснула решту води зі склянки, з якої її сестра відпила зо два ковтки, — в цім є якась правда, але…
— Яке там «але»! Якщо це правда, то ми повинні цьому запобігти.
— За-по-біг-ти, — проскандувала Ана Хулія. — Треба відверто поговорити з Трояно.
— Як же я йому скажу? Що він у маренні вибовкав?
— А отак, дурненька, як ти кажеш мені, і не інакше.
— Я дала мамі слово, що нічого йому не скажу.
— А мама чула?
— Вона була зі мною, а потім вийшла по ліки. У нього від ліків підскочила температура, він почав марити й лежить без тями. Якби знати кого-небудь з комітету…
— Флювія досить близька приятелька одного студента-медика. Тільки ж ні: як може Флювія звернутися до нього з цією справою, не знаючи, чи її знайомий — член комісії, що відає тими возами?
— A-а, то є така комісія?
— Так, комітет призначив комісію, що займається виключно возами.
— А в цій комісії немає твоїх знайомих?
Ана Хулія мовчала. І її темно-бурштинові очі прикрились повіками.
— Здається, є… один знайомий.
— Ти повинна з ним поговорити, вблагати його, і якщо він зможе зробити щоб дядька Рамона не було на возі, то для нього будуть відчинені двері нашого дому.
Якусь хвилю обидві мовчали. Потому Грела докинула:
— Але Трояно про все це — ані слова! Присягаєшся?
— Святим богом присягаюся.
— Зійшлися посекретничати? — мовила, ставши в дверях, Флювія.
— Нарада чарівних квіток, — почувся голос Рікардо Тантаніса, що прийшов провідати хворого Трояно.
— Пам’ятаєш, — мовив Трояно, щойно Рікардо переступив поріг, — ти якось говорив про те, якою буде моя могила. — Донья Софія, що й досі сиділа край ліжка, мало не кинулася до сина, ладна затулити йому рота долонею, подушкою, рушником і взагалі будь-чим. — Не лякайся, мамо, а ти, Флювіє, подай Рікардо стільця, нехай сяде.
— Тільки, бога ради, не говори про могили. — Через ці слова доньї Софії та знаки, що йому робив Тантаніс очима, хворий перестав розводитись про свою могилу, але мав намір повернутися до цієї теми, і не тому, що йому дуже подобалося говорити про свою смерть, — його мати сказала правду, йому не личило бути хворим, — а тому, що йому сподобалося сказане колись приятелем і він хотів би, щоб його рідні теж почули, який має бути пам’ятник над його прахом, — великий камінь, з якого ніби виходять люди із смолоскипами, заступами, плугами, молотками, кувалдами, газетами, снопами, серпами, розбитими кайданами («Це все твої ідеї», — сказала б Грела).