— Не занепаде, мамо. Треба тільки швидше покликати того майстра, котрий нам щороку виготовляє його, якомога швидше.
— Так, так, я зараз же по нього й пошлю. Йому теж було дуже прикро чути, що цього року не доведеться робити опудала.
— Нехай прийде, я з ним поговорю.
— Навіщо? Йому буде зроблено замовлення, як і щороку, і він його виконає, — тобі нема чого турбуватися, синку.
— Ні, мамо, я хочу з ним поговорити особисто.
— Рікардо хоче, — прогугнявив батько, — щоб Іуда був схожий на котрогось із його професорів, я вже здогадався. На взірець отих манекенів, що їх провозять на демонстрацію.
— А оце вже ні! — запротестувала мати. — Ніколи! Ні в якому разі! Наш Іуда має бути вбраний багачем і схожий на всіх, але ні на кого зокрема. У подобі професора він би втратив привабливість і завдавав би особистої образи.
— Є речі, що мають велике значення для мого тата, — засміявся Рікардо, — і які ти теж береш близько до серця. От я й подумав собі, що ми засмутимо передмістя, якщо не виставимо Іуди, і що з мого боку це буде просто боягузтво.
— Мені подобається, що ти це розумієш, синку, — мовив батько, опустивши голову, але, відразу ж піднявши її, повів далі: — З мого боку негарно було дорікати тобі, але можна було подумати, що ти злякався. А тепер усе виходить на краще.
— От і гаразд, — погодилася мати, — хоч можна також…
— Ні, Крісанто, ніяких «можна» і «також». Бо тут уже одне: або замовляти, або не замовляти, та тільки кожен хоче для себе краще, а не гірше.
— У тебе, Северо, завжди якісь дивні пояснення, що ними ти ще ніколи нічого до ладу не пояснив.
— Ради бога, не сваріться. Тато вже сердиться, тож дай йому спокій, мамо. Я розумію, що він хоче сказати. Не виставляти Іуду для Тантаніса-Сімборіо було б капітуляцією.
— Браво! — схвально вигукнув старий.
Від того вигуку в нього випала з рота череп’яна люлька й розбилась на друзки. Він став навколішки, щоб зібрати їх. Скільки років ця люлька була йому товаришем у хвилини задуми!
— Я тобі куплю нову, тату.
— У нього їх повно — не здумай викидати гроші, — сердито мовила мати. — І він не любить нових люльок. До того ж йому шкідливо стільки курити.
— Усе це зовсім не аргумент проти бажання мого сина подарувати мені люльку.
— Тепер, Северо, — головне — покликати майстра Іуд. Дай боже, щоб він не набрав десь іншої роботи. Бідолаха пішов геть ошелешений, коли прийшов удруге чи втретє, а батько сказав йому, що цього року ми не будемо виставляти Іуди. Мені його було дуже жаль: він такий бідний…
— Йому платять не за бідність, — прогугнявив старий, підводячись із черепками в руці, — а за роботу. До того ж чималі гроші.
— Ото зрадіє бідолаха, — докинула донья Крісанта, — коли дізнається, що в домі Сімборіо не відцуралися традиції.
— Може, хоч це вплине на нього і він нарешті виготовить Іуду, який нас прославить на все передмістя. Останнім часом він робив такі потворні опудала.
— Та то ж для того, щоб дошкульніше висміяти запроданця.
— Висміяти… Він уже не надавав їм людської подоби: мабуть, погубив свої ескізи.
— Я з ним поговорю, — сказав Рікардо, — і попрошу його, щоб він якнайкраще виконав наше замовлення.
— І зробив Іуду схожим на котрогось із твоїх професорів?
— Ні, тату, присягаюся, що ні.
— Я вже казала, — втрутилася донья Крісанта, — що зробити його схожим на когось означало б порушення традиції. Тоді краще й зовсім не виставляти. Опудало має бути таким, щоб воно кожному здавалося схожим на багача, на якого він злий, який саме йому насолив, саме перед ним завинив, і водночас воно не повинне бути схоже на жодну конкретну людину.
— Іуда, щоб насправді бути Іудою, повинен скидатися на кожного з багачів, не будучи схожим ні на кого, — підтвердив дон Северо. — Уперше я це почув, щойно одружився з твоєю матір’ю, коли мій тесть гомонів про щось схоже з одним із своїх братів. І що я тобі маю сказати, — засміявся старий, вищиривши жовті від нікотину зуби, жовті, наче його розбита люлька, наче всі його люльки, — поскільки я був нетутешній і тільки час від часу приїздив продавати коней з Перу, де народився й виріс, вільний і щасливий, під гомін Урубамби, то спершу гадав, що всі оті балачки про Іуду — натяки на мою особу. Мені було незрозуміло, як це люди, поглинуті матеріальними клопотами, обтяжені нелегкою працею, котрі тільки й знали, що кололи свиней, розрубували й розробляли туші, сортуючи м’ясо й нутрощі, знаходили час змагатися в суперечках про Іуду.