Тарадайка спинилася. Ріг вулиці Піла Сека. Заплатив і почекав, доки візник поїде.
А онде в тому будинку, напевно, й мешкає той чоловік, що виготовляє Іуд. Перш ніж постукати, прочитав напис на прикріпленій до стіни кам’яній табличці. Вона проголошувала: «Художник». Ні більш ні менш. Просто — «Художник».
Постукав бронзовим молотком, узявшись за позолочену ручку, вистромлену крізь двері, мов рука дружби. За якусь хвилю, — йому так нетерпеливилося, що здалося, минуло ціле століття, — двері відчинила жінка, вся в чорному, сива, але зі свіжим обличчям.
— До кого ви? — спитала вона.
— До сеньйора Матісано, якщо він удома.
— Сімонето, — мовила, підвищивши голос, жінка й звеліла комусь у приміщенні: — Подивись-но, чи є художник. Як завжди, працює, зачинившись у себе, — сказала, знов повертаючись до відвідувача. — Ми й самі ніколи не знаємо, чи він удома. Нема гірше, як вийти заміж за художника. Повірте мені. На художників ніяк не можна покладатися — такі це непевні люди, ніколи не знаєш, коли на них найде натхнення, а воно, пробачте, оце натхнення, находить на них так само, як ото охота помочитися на хворих. Отак і з художниками: коли на них находить натхнення, тоді хай хоч стеля валиться їм на голову. Я вже не кажу про те, що в нас тільки одна донька, на більше не стало часу саме через оте натхнення. Ну то що, доню, тато вдома.
— Удома! — гукнув дзвінкий голосок з глибини квартири. — Питає, хто до нього прийшов.
— Скажіть йому, сеньйоро, — поквапливо відповів Рікардо, — що прийшов син сеньйорів Тантанісів.
— О, дуже приємно, а я художникова дружина. Сімонето, скажи татові, що прийшов син рі… (вона була мало не бовкнула «різників») сеньйорів Тантанісів.
Але художник уже йшов до дверей, витираючи руки ганчіркою, змоченою скипидаром, і ще з патіо, — оскільки двері звідти розчинялись просто до вітальні, — привітався:
— Доброго здоров’я, юначе! Прошу, заходьте.
Рікардо зайшов, але мало був не подав руку доньці замість її батька. Обік своєї матусі, тонкої й довгої, мов стеблина лілії, просто перед ним стояла усміхнена п’ятнадцятирічна Сімонета. Смагляве золотисте обличчя, сині очі, опушені віями, що злітали аж до брів, вигнутих правильними дугами.
— Оце я зайшов до вас… — промимрив Тантаніс, засліплений красою Сімонети.
— Ви тільки не подумайте, що я забув про замовлення ваших тата й мами. Щоправда, я зробив не все, що сподівався зробити за цей час. Боліла кила. Вилізла після операції. Не доведи господи мати килу. Відколи в мене видалили апендикс, у мене час від часу болить кила, а я боюся ще раз лягти на операцію.
— Чому?
— Бо Сімонета, моя донька, якось принесла французький журнал і переклала дещо звідти. Там писали, що з тисячі оперованих під анестезією один залишається на операційному столі.
— Але ж…
— Знаєте, юначе, навіть імовірність один на тисячу, хоч хай яка мала, все ж страшна для таких, як я, котрі дуже бояться смерті. Як я вам уже сказав, я трохи затримався з роботою, бо маю багато інших замовлень.
— А я прийшов…
— Сказати, щоб я вам не робив Іуди? Розумію. Повірте мені, я все розумію. Уявіть собі, Сімонета, моя донька, яка навчається в гувернанток, теж не хоче, щоб я робив Іуд.
— Мене прозивають Іудиною сестрою, — мовила Сімонета співучим, переливчастим, кришталевим голосом, — бо тато виготовляє Іуд.
— Зовсім навпаки, зовсім навпаки, — заперечив Тантаніс. — Я прийшов попросити вас, щоб ви, коли це можливо, замість одного, зробили два опудала.
— Двох Іуд?
— Так, двох Іуд.
— Ти диви, — зауважила жінка, котра говорила більше носом, аніж ротом.
— Нечувано! — розкинув руки Матісано. — Знаєте, є речі, що зворушують нас, митців. Новизна, таке, чого не побачиш щодня, тому справжній художник завжди шукає…
— …таке, чого не побачиш щодня, — доказала своїм мелодійним голосом Сімонета.
— Кращого визначення мистецтву й не даси, — усміхнувшись, мовив Рікардо Тантаніс, хоча художникова дружина, промовляючи в ніс, дала йому зовсім інше визначення:
— Мистецтво — це бредня…
— Балакай, балакай, — урвав її Матісано, — а я тобі кажу: мистецтво — це все, так, усе, поки воно залишається мистецтвом.