Сімонета повела своїми круглими синіми, інколи аж зеленими очима туди, де стояв, уже поза простором, юний відвідувач. Поза простором, бо він перед цим невимовним створінням ніби перенісся з країни вічної весни в весну Боттічеллі.
— Я б хотів подивитися деякі ваші роботи, — сказав Рікардо, намагаючись продовжити відвідини.
— Проходьте сюди. Це майстерня. Справжня тюрма. Хіба тут даси лад, коли все тепер коштує так дорого. І важко знайти помічників… — В одному з кутків майстер підняв полотно: на дерев’яних лавах красувався шерег святих, ангелів і непорочних дів, що дивилися на них скляними очима. — Усе це замовлення з нашого міста, зі столиці, а також з деяких довколишніх селищ. Чернечим братствам уже набридло бачити одні й ті самі лики святих, і вони їх замінюють. Замовляючи, кажуть: зроби так, щоб лик був інший. Як бачите, я роблю також горщики. Мистецтво на службі домашнього побуту. Горнята з фігурами тварин. За них добре платять. Горнята для багатих домів…
— Авжеж, — погодився Рікардо, — бо в бідних халупах замість горнят користуються старими череп'яними баняками, потрісканими й пощербленими з усіх боків… — І всміхнувся до Сімонети, котра, теж усміхаючись, нервово стріпувала своїми кучерями, що спадали на її чудові плечі.
— Дуже дотепно! — вигукнула мати. — Старі череп’яні баняки, потріскані й пощерблені з усіх боків… Так, це також наші горнята, які ми колись продавали. А тепер замість них ми продаємо ведмедів, слонів, котів і качок, що спокушають дітей порозбивати їх і допастися до ласощів, які заховано всередині. Адже все має свою солодку серединку…
Сімонета відчула, як зашарілися її щоки. Їй було соромно за матір, що так недоладно висловлювала свої думки перед людьми.
— А де ж Іуди? — спитав Рікардо. Він хотів побачити, як майстер їх робить.
— A-а, Іуди… Їх не можна показувати, доки не закінчиш.
— Забобони…
— Яких треба дотримуватися, — відказав майстер.
— Дотримуватися треба тільки святих заповідей, — озвалася в ніс його дружина.
— Це примхи, сказав би я, — звернувся Рікардо до Сімонети, зачарований її виглядом, — у художників, сеньйорито, свої примхи. Та й у вас мають бути свої забобони…
— Усі ми трохи забобонні, чи не так?
— Тільки у жінок забобон зветься кокетством.
— То це ви мене називаєте кокеткою?
— Так, Сімонето, він тебе називає кокеткою. Але я мовчу. Цей юнак — студент…
— …права, — підказав Рікардо.
— От і маєш нагоду, — вела далі мати. — Можеш його спитати…
— Атож. Скажіть, це правда, що на демонстрації у скорботну п’ятницю мають провезти архієпископа верхи на ослі? Ой, ні, не сеньйора архієпископа, — виправилася, зніяковівши, Сімонета, — а його подобу?
— Це вже неповага, — зауважила сеньйора.
— Чому неповага, жінко? Чим архієпископ, хоч який він там є, кращий від Христа?
— Куди це ти хилиш?
— А туди, що Ісус в’їхав у Єрусалим верхи на ослі.
— Бо тоді так було заведено…
— Ні, жінко…
— Не можу сказати вам нічого певного, сеньйорито, — відповів Рікардо Сімонеті, поїдаючи її очима, — бо не належу до організаторів демонстрації, а ті, що її готують, тримають усе в суворій таємниці.
— Як тато своїх Іуд?
— До речі, про Іуд, — мовив Матісано, ставши перед Тантанісом. — Замість одного ви тепер хочете мати аж двох. Що ж, можна зробити, тільки мені треба знати, чи такого самого завбільшки, схожого, чи інакшого…
— Зараз поясню. Я хочу, щоб бодай один з них був убраний латифундистом, багатим латифундистом. Широке сомбреро, пістолі й таке інше…
— Тоді вам доведеться заплатити вдвоє дорожче.
— Замість тридцяти динарів одержите всі шістдесят.
— Коли в сім’ї заводяться грошенята, — зауважила дружина, — Сімонета в цей час нахилилася погладити песика, що лащився до неї, — то подвоюються й витрати, їх стає удвічі більше.
— І ви заберете їх, як домовлено, — в четвер перед скорботною п’ятницею…
— Перед п’ятницею, в яку має відбутися демонстрація, — озвалася Сімонета, бавлячись із песиком, що розгавкався.
— Краще, якби в середу… — сказав Тантаніс.
— У середу?
— Якщо ви не проти, я сам заберу їх у вас. Так буде краще. Тоді й заплачу вам решту. Тато дав вам завдаток?
— Та трохи дав. Але не турбуйтесь: я підписуюся під зобов’язанням на двох Іскаріотів, — відказав майстер і безгучно засміявся.
Песик заливчасто гавкав на Рікардо. Коли Тантаніс розпрощався й пішов, а майстер, зачинивши за ним двері, повернувся до кімнати, дружина сказала: