— Не діждете! Ніяка сила не викине мене звідси! Не піду з «Останнього прощавай», поки не вип’ю останнього… О! Через це, мабуть, воно й називається «Останнє… останнє… останнє…»
Один з пияків, миршавий, коротконогий, мов поні, чоловічок без сорочки й майки, в самому тільки дощовику на голому тілі, підвівся з лави, — на зріст він був майже однаковий, і коли сидів, і коли стояв, — і, поворушивши потерплими губами, проказав:
— Доводжу до вашого відома, кабальєро, що це не «Останнє прощавай», а «Одноденний цвіт».
— Он воно що… Ну, коли це не воно, то я пішов… Вельми вдячний! Піду в інше місце… в інше… еге ж! Хвилиночку, панове присяжні, — нерухомі, з дурнуватими обличчями, п’янички на лаві справді скидалися на присяжних, — хвилиночку… Хто сміє зводити на мене наклеп? Хто мене лає й ображає, хто заявляє, що я прикидаюсь? Я вдяг цю жалобу по моїй дружиноньці, що повернулася до Мехіко, по мадам Ікс, але скоро, панове присяжні, я її зніму, тільки це вже інша справа, зовсім інша справа!
І він пішов, заточуючись поміж стінами, які то насувалися на нього, то відступали, пішов у напрямку до бару «Сім морів», найшикарнішого закладу передмістя, де на дзеркальних стінах вигравало палюче сонце, а цвинтарно-біла алебастрова стойка контрастувала з блискотливими пляшками на покритих чорним жалобним лаком полицях.
Щойно ступивши через поріг, удівець замовив «Співчутливу усмішку маркіза» й виклав на стойку купку пожмаканих асигнацій: нехай бачать, що в нього є чим платити за еліксир.
— Не горілка — вогонь, — мовив бармен зі шрамом від ножа через всю щоку.
Пекельний вогонь, — тільки так можна було назвати цю прозору, золотаву рідину, перетворену в пекучий напій способом подвійного перегону; вона як полум’я обпікала язик, ясна і горло. Ковтнувши її, удівець розтулив губи й вищирив зуби, отож у нього й вийшло щось на зразок співчутливої усмішки жорстокого маркіза.
Великі краплі поту виступили в нього на лобі. Його не переставало пекти, дарма, що він махав рукою біля рота, мов віялом.
— Ну то я піду… — врешті насилу озвався він. — Маркіз дуже сумний. А що мені: я молодий, гарний вдівець і можу ще десь зачепитися! Набридло тинятись самотнім гусаком!
Коли він пішов із «Семи морів», йому здавалося, ніби він уже пливе, проте завітав до пивнички «Купідонові крильця» — «злизати крапельку», як висловлювалися місцевим жаргоном. Полум’я «Співчутливої усмішки маркіза» вже згасло. Нараз у нього з’явилося бажання позалицятися до служниці, Голубки Бенавідес. Та йому вліпила ляпаса, і він вийшов не тільки напившись по саму зав’язку, а й закусивши лящем.
Гикаючи й заточуючись, удівець наступив на пса, що спав біля порога. Скривджена тварина, обороняючись, вкусила його за ногу й з пронизливим скавчанням пошкандибала геть.
— Перепрошую… Я гарний молодий удівець і маю право закидати вудку.
У таверні «Ангелятка» тривав поминальний обід. Так уже було заведено. Ніхто не плакав, ніби боячись, що від сліз у ангеляток намокнуть крильця й вони не злетять у небо. Батьки, родичі, хрещені й друзі, відбувши похорон, пили, їли, танцювали або гицали на стільцях під музику, що лунала з чорного грамофона. Прикидаючись веселими, танцювали бідолашні батьки, що були схожі скоріше на людей, яких укусив тарантул, а тим часом частка їхньої щойно похованої плоті вже перетворювалась на прах. Тяжко зітхаючи, танцювали куми з червоними, мов свічки, очима від стримуваних сліз. Поки одні здіймали ногами пилюку, інші споживали медовий напій, прозваний «серцевими краплями», бо спиртне це, зрештою, єдиний засіб, який заспокоює й розслаблює тіло, виведене з рівноваги горем. Чимало поминальників брали напрокат маски для майже макабричного ритуалу у відкритому «ватерклозеті». Вбиральня не мала дверей, тобто це вже був не «клозет», а просто «ватер». Білий унітаз із чорним кругом правив за рятівний пояс для сідниць людей у жалобі. Скільки в цьому було делікатності й комерційного ризику водночас! Не маючи дверей, ба навіть завіски, щоб прикрити клієнта, вбиральня не приховувала, а навпаки, виставляла все, що там відбувалося, приваблюючи погляди тих, що заходили до «Ангеляток» випити й погомоніти, і викликаючи войовничу й духовну цікавість у військових і священиків, котрі заглядали всередину, стоячи на вулиці…
Хтось під маскою спішно зайняв убиральню і, потягши за ланцюжок, проголосив, що це теж музика. То був один з тих невідомих і ледачих жартівників, які водили козу від винарні до буфету, від бару до пивнички, скрізь попиваючи й не даючи впасти ідолові пияцтва. Вони не гребували пити не тільки в крамничках, що продавали горілку на винос, а й у таємних забігайлівках, що торгували під вивісками вуглярень. Там, крім спиртного, можна було придбати вугілля й колоті дрова, тріски й вугільний порох, соснину й сірники, тусові[4] щіточки й скипидар проти ревматизму, пальмові віяла, круглі й трикутні, для роздмухування вогню, засоби від запору й ліки від нежиті. Коли козоводам бракувало грошенят, щоб випити доброго розливного, вони дудлили дешеву погань — «білого папугу» або «анілінівку», вистромивши голову й півтулуба за двері крамнички, щоб дотримуватись закону, який забороняв пити всередині цих «вуглярень», котрі не мали патенту на розлив. Клієнт цмулив спиртне, стоячи однією ногою в крамниці — «поставивши ніжку», як тут казали, — його часом доводилося підтримувати обома руками, щоб не впав, і робив це здебільшого сам господар, бо тільки так, завдяки «поставленій ніжці», він мав право наливати спиртне.