— Ні, ні, зовсім не тому. Якщо один із десяти й не заплатить, то, правду кажучи, збитки завжди можна покрити за рахунок тих дев’яти, які платять. Не тому. Мармуровий пил дуже подразнює слизову оболонку, і в мене завжди був нежить і боліло горло. Найняв собі помічників, однак…
— Краще розмальовувати горщики, виготовляти святих угодників та Іуд, — резюмував Тантаніс.
— І святих угодниць, — докинув майстер, потираючи руки.
— Ну, то я йду, — мовив Рікардо, підводячись зі стільця.
— Так скоро? Може, чогось вип’єте? — запропонував Матісано, якого Рікардо досі гаразд і не роздивився, бо першого разу, коли зайшов сюди, не міг відірвати погляду від Сімонети, а сьогодні весь час думав про неї, викликав в уяві її образ. Тому він фактично оце вперше уважно подивився на художника.
Дивний якийсь чолов’яга: не те щоб дуже низенький, але й не високий, худий, наче скіпка, ходячий клубок нервів. Він не рухався, а корчився. Ходячи, високо підкидав коліна, черкаючи одним об одне. Обернувшись до Тантаніса спитати, чого той воліє, вермуту чи коньяку, крутнувся, мов танцюрист.
Приніс уже налиті келихи й сів перед Рікардо, котрий знов опустився в крісло. Майстер раз у раз клав гостеві долоню на коліно й крутив закинутого назад головою на довгій шиї.
— А якої марки ваша машина?
— Найкращої з усіх, — загадково відповів Рікардо, — марки «АД».
— Це якась нова марка — я такої не чув.
— Та ні, не нова. Вона існує, відколи існує автомобіль.
— «АД»… — повторив майстер, гладячи спітнілою долонею коліно Рікардо й дивлячись порожніми очима. — А що воно означає, оте «АД»?
— Автомобіль друга, — пояснив Рікардо, — Найкраща марка.
— Нумо проїдьмося, коли маєте час, — запропонував майстер, та так несподівано, що спантеличений Рікардо сам незчувся, як ствердно кивнув у відповідь головою.
Сидячи за кермом і відчуваючи, як притулилося до його ноги майстрове стегно, Рікардо тішив себе думкою, що десь на цих вуличках вони можуть зустрітися з Сімонетою та її мамою.
— От було б добре, якби ми їх зустріли! — вихопилося в нього несамохіть.
— Кого? — здивовано спитав Матісано, що, судячи з вигляду, був дуже задоволений зі своєї прогулянки в такій гарній машині з таким приємним клієнтом.
— Та вашу дружину й доньку.
— Вони нам зіпсували б усю прогулянку. Моя жінка мов та сорока, а моя донька — хе-хе! — така гарна, що всі на неї витріщаються.
— Пробачте, але… — Рікардо не хотів видатись грубим, проте не міг же він їхати до Фанхуля по стружки з оцим кумедним типом. — Трошки проїдемось туди й назад, бо машина чужа і я повинен її скоро повернути.
— Як бажаєте. Проїдьмо повз іподром. Там так гарно сідає сонце.
«Доки сонце сяде, ти в мене висядеш просто на дорогу», — подумав Рікардо, якого вже так і поривало відчинити дверцята й витурити нахабного майстра. Але хто тоді зробить йому Іуд, а без Іуд його план вирятувати дядька Рамона від привселюдної ганьби полетить шкереберть. І вже годі буде чимось зарадити. Отже, треба терпіти присутність цього суб’єкта, терпіти його стегно, натяки, загравання. Рікардо кусав собі губи.
І як це він нічого не помітив, коли художник заходив до них і мав розмову з його батьками? Нічого не зауважив і тоді, коли приходив до майстра сам — замовляти другого Іуду і вдома були його дружина й Сімонета.
Порятунок! Знайома дівчина. Різко загальмував, звернувши до тротуару, де та йшла. Пізнавши його, дівчина підступила до машини.
— А, це ти, Рікардо…
— Радий бачити тебе, Мечес!
— І я тебе, Рікардо.
— Ось познайомся з великим художником.
— Великим? Ваш друг перебільшує, сеньйорито, перебільшує.
— Дуже рада, сеньйоре, — мовила дівчина, подаючи руку Матісано.
— Куди прямуєш? — спитав Тантаніс.
— Та… йду…
— Це таємниця?
— Та ні, Рікардо, ти ще подумаєш хтозна-що. Просто вийшла з дому й іду навмання.
— Ну, коли так, то сідай у машину, проїдемось до іподрому.
— Дякую, але…
— Ніяких «але». Трошки подихаємо свіжим повітрям.
— Ти гадаєш, його бракує тут?
— Сідай без зайвих розмов.
Мечес умостилася на задньому сидінні.
— Ну, як там Ана Хулія? — запитала вона, припалюючи сигарету.
— Усамітнилась і говіє.
— Та я про це чула, — весело засміялася дівчина. — Але чом би їй не прислати з отих своїх святих емпіреїв хоч якоїсь вісточки: скажімо, листа або телеграми?
— Вона ревно молиться, і їй немає коли про нас думати. Обов’язок перед церквою, Мечес, обов’язок перед церквою.