— Дякую. Мені пора.
— Іще приїдете?
— Приїду по Іуд.
— Двері цього будинку завжди для вас відчинені і його господар до ваших послуг… До ваших послуг… — аж проспівав художник від надміру почуттів.
Коли Рікардо зрушив машину з місця, у дзеркалі навпроти майнула постать Сімонети. Йому здалося, що в дверях будинку з'явилась і зразу зникла та сама дівчина, яку він споглядав, затамувавши подих, на картині «Весна» Боттічеллі.
— Тату, отой чоловік, що робить Іуд, якийсь трохи чудний, — сказав Рікардо батькові, коли повернувся додому.
— Чудний? — зиркнув на нього батько, тримаючи люльку в руці. — Маєш рацію: кривляється, мов жінка. Та нехай собі кривляється — художник він непоганий.
— Так, так… — Грунт був слизький, але Рікардо підбадьорився, зауваживши, що батько повів розмову без лицемірства. — Він таки справді чудний. У ньому ніби злилось двоє людей. У присутності жінок цілком нормальний, а коли залишається сам на сам з чоловіком…
— Мені не подобається, що ти часто до нього заходиш.
— Тату! — запротестував Рікардо.
— Та я жартую, синку. Знаю, ти туди ходиш через Іуд. І ще, — дон Северо приплющив око й пахнув хмаркою диму з люльки, — хе-хе! — через його дочку, як там її звуть?
— Сімонета.
— Еге ж, Сімонета. І от хлопчикові майбутній тесть видався трохи чудним. — Старий Тантаніс засміявся на всі свої вставні зуби — він був чоловік з гумором — і докинув: — Проте жити тобі не з тестем… ха-ха-ха-ха…
Зайшла дружина, і дон Северо урвав свій розкотистий сміх.
— Мабуть, сталося щось серйозне, а ти регочеш, — мовила вона. — В Рікардо такий заклопотаний вигляд.
— Та нічого особливого, мамо. Я трохи перевищив швидкість на машині Монтемайора, і якщо поліція записала номер, йому можуть бути неприємності.
— То це тому реготав твій батько?
— Ну, я йду до себе. Якщо мене хто питатиме, то я там. — І, поцілувавши матір у лоба, Рікардо вийшов.
На устах у нього залишився солодкуватий присмак. Присмак поту цього ніжного й величного для нього лоба.
— Чого це ти так весело сміявся? — спитала дружина, коли двері за Рікардо зачинилися.
— Та наш синочок мене насмішив. Уяви собі: приходить і розповідає, що був ще раз у Матісано. Давав тому розміри Іуд.
— Щось я не можу втямити, навіщо йому два Іуди. Не можу — і край. То, ти кажеш, він ходив давати майстрові розміри?
— Еге ж, а тоді прийшов і каже мені, що той чоловік якийсь чудний. Ото я й сміявся.
— Чудний?
— Ну, а мені здалося — тільки здалося, стверджувати не буду, — що твій син накинув оком на його доньку.
— На Сімонету? Але ж мені казали, ніби він щотижня ходить до Монтемайорів, до отієї, як її, Ани Хулії.
— «Ота, як її» можна казати про якусь убогу дівчину, а не про доньку Монтемайорів-і-Гуалів.
— Найгірше, що вона має отого дядька на ймення Рамон. То не Рамон, а справжній лютий Нерон. Страшний чоловік, як розповідають служниці.
— Що правлять у тому домі за газету.
— Кажуть, ніби той дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль справжній катюга. З рота в нього бурхає полум’я, а ходить він з двома револьверами, — один спереду, другий ззаду, — і з канчуком у руці…
— Ну й свати будуть у нас!
— Свати?
— Аякже, коли він ожениться…
— Ожениться, Северо? Хай і не думає! Хай спершу закінчить своє навчання. А то — бачили таке!
— Я ж не кажу, що він уже жениться, — мовив чоловік, старанно натоптуючи люльку. — Я лише про те, які в нас будуть свати, коли твій син ожениться. Якщо Рікардо візьме Сімонету, — говорив він, сміючись, — то мені, старенькому, треба буде остерігатися свого свата; якщо ж твій син одружиться з Монтемайоровою, то тут уже небезпека загрожуватиме тобі — з боку дона Рамона.
— Іди ти к бісу!
— Та я не в якомусь поганому розумінні, а тільки про те, що оскільки тобі пальця в рот не клади, а Рамон — це лютий Нерон, озброєний до зубів, а бог, як відомо, — це гроші…
— Не блюзнірствуй, Северо, краще замовкни. Перехрести тричі рота, перш ніж маєш згадати бога.
— Ну, а якщо навіть бог — не гроші…
— Замовкни, а то тебе скорчить!
— То гроші — це таки бог. Нас і нашого сина приймають у домах отих великих панів тільки тому, що ми маємо гроші.
Не запалюючи світла в своїй кімнаті і не роздягаючись, Рікардо впав на ліжко. Він відсунув від себе подушку, зіжмакав ковдру й простирадла. Йому тисли черевики, комірець сорочки, манжети, краватка, пояс… З кожним днем наближалася мить його чорної зради… Стрілки його годинника, усіх годинників на світі наближали ті секунди, коли вдосвіта, саме тоді, коли всі смертники прощаються з життям, він викраде з воза «Жахи християнства» дядька Рамона, цей мистецький Сатирів витвір, і поставить на його місце підлого Іуду, зробленого майстром.