Поліно вилетіло навздогін чоловікові, що втікав. Діставши цурупалком по спині, той заточився.
— Я молодий… я вільний… я гарний удівець… і можу бігати, — приказував він, утікаючи від пласкої, мов дошка, височенної сухорлявої жінки-велетки з маленькою голівкою й чоловічим ім’ям: Онофре Бракамарте.
— Та ні, нічого він у мене не вкрав, — пояснювала Онофре сусідам, котрі з вікон і з дверей дивилися на цю гонитву серед собак, голубів, котів, папуг, білок (зараз, знаєте, розвелося злодіїв, що крадуть і вдень), — нічого він у мене не вкрав. Але скільки прикростей доводиться щодня зазнавати чесній самотній жінці, — бідкалась вона, — а це ще вигадали пити, «поставивши ніжку», — тулуб на вулиці, а нога в крамниці…
— Ач, погналася за джигуном, — весело зауважила жінка в котромусь із вікон, очевидно інформуючи тих, що були в кімнаті, й докинула: — За вдівцем, що ото тиняється тепер скрізь. Уявляю, як би він попорав Онофре, котра тільки й знає заводити комедії з мерцями.
— Комедії? — почувся голос ізсередини. — Треба казати: «медіум», тобто вона медіум: приймає й передає…
— Що передає?
— Можу сказати вам з певністю: вона — таємнича жінка.
— Підозріла?
— Не те слово — я сказав «та-єм-ни-ча», і через це вона приймає послання з того світу й передає їх туди.
— Це ще не привід для того, — знову заговорила жінка у вікні, — щоб прийшов заброда й негречно поводився з нею.
— Кожна жінка заслуговує на гречність, — сказав хтось у кімнаті.
— Не кожна: є жінки для гречності, а є жінки для гречки, тобто для тілесного вдоволення. Коли з такими говорити гречно, то не буде гречки, а з іншими — не можна про гречку, бо не буде гречно.
— Еге ж, усі вони облудники, оті, виряджені, як цей удівець, — мовив швець, який вибіг на вулицю подивитися, що там діється, з черевиком в одній руці й молотком у другій. Повернувшись назад, він розтлумачив своєму котові Хоачіно те, що сказала, визираючи з вікна, сусідка, ота, в котрої, кажуть, вдома є глобус, земна куля, яку можна крутнути одним пальцем. Це їй подарував її чоловік, учитель географії…
— Удівець — облудник? Де? Убий — не бачу, — прогугнявила стара карга, ставши на порозі з мискою білого рису й чорної квасолі — страви, прозваної «маври й християни»; вона пожадливо загрібала страву рукою й запихалася нею, заївшись масним по вуха.
І докинула, пирскаючи рисом і квасолею за кожним словом:
— Оце так допік! Ніколи б не повірила, щоб Онофріта гналася за чоловіком.
— Не гналася б, якби не кортіло, — підпустив шпичку швець, напівсклепивши повіки, бо дим від сигари їв очі.
Кіт, забравшись йому на плече, грався підчепленими на ниточці голубами з бананових шкірок.
— Знаю, знаю. — Стара все кутуляла своїх «маврів і християн», раз у раз стромляючи в рота вказівного пальця, щоб пропхнути рис і квасолю там, де бракувало зубів. Потім замовкла, проводжаючи поглядом Смаглявку, господиню «Одноденного цвіту». — Ти ба. Сама кудись пішла, а вже смеркається. Дивина. Чоловік не відходить від неї ні вдень ні вночі. А чи він їй чоловік? Так кажуть. А може, то й не чоловік. Може, то просто коханець. Краще, коли він їй не чоловік, бо саме коханець підходив би для такої самиці, такого скарбу: смагляве обличчя, двоє примружених, чорних, холодних очей. Так, краще, коли він їй не чоловік. Чоловік, звичайно, користується більшою повагою, але йому не обов’язково бути самцем. А їй треба самця, бо та, що має коханця, має все.
— Ой, що це в мене наморочиться в голові, — мовила стара й ухопилася за одвірок, відчуваючи, як усе обертається перед її очима. Навіть за псом, що вертівся поряд, годі встежити — все крутиться, крутиться й крутиться. Пес. Вона сама. Її голова. Двері. «Маври й християни» — квасоля й рис, перемішані в тарілці. Перші зорі, боязкі, далекі, мов рисинки в квасоляній чорноті ночі, що зависла над небесною бойнею. Захід став кольору оббілованої туші. А вона має вдовольнитися квасолею й рисом. Відколи помер її чоловік, вона не куштувала м’яса. Розтулила пошерхлі губи й усміхнулася кількома розхитаними зубами, які ще залишилися спереду. Як же це вийшло, що вона не куштувала м’яса, відколи помер її чоловік? А той, інший, був на прізвисько Мумія. Прокажений санітар, що доглядав прокажених. Коли приходив, то не роздягався, а розбинтовувався. Весь був у широких бинтах, наче мумія… У нього не було ні виразок, ні чогось іншого, що викликало б відразу. Ні виразок, ні гнійників. Просто він здавався обпеченим чи обвареним луговою водою: з його білястої шкіри сипався порошок як ото з луски сухої рибини — ото й уся хвороба.