Пішов до своєї кімнати. Його кроки дзвінко відлунювали в тиші коридора. Крокував сам під порожнім склепінням. І довкола тільки відлуння, тільки відлуння його кроків…
— Забутися, — повторював він, розпачливо хитаючи головою, відтак зміркував: — Постривай! Адже я не слинько; є стільки гарних способів забутися. — Почвалав, мов сліпий, до їдальні, підійшов до буфета в стіні (там саме відбувалося щось важливе: шастали туди-сюди павуки, істоти, що плетуть тишу й своє тонесеньке волокно — чому ще досі ніхто не додумався шити з павутиння жіночий одяг?), дістав першу-ліпшу пляшку — натрапив на коньяк — налив собі повну склянку, наче то було не спиртне, а звичайнісінька вода.
Напитись… Утекти від себе… Забутися…
Іще одну склянку коньяку, може, вона замінить йому Сімонету Веспуччі з картини «Весна»… Порожня їдальня… Стіл, за яким стільки з’їдено. На ньому вазон з квітами й розгорнена інструкція до машинки для виготовлення ковбас…
Сяйво, коньячне сяйво в голові. На лобі — рясні краплі поту, все кудись пливе, мрії зливаються з дійсністю.
У клітках, прикритих покривальцями, ворушаться птахи, занесені, як завжди, на ніч до їдальні. Розбуджені чи від безсоння?
Вихилив ще склянку коньяку, підвівся зі стільця, сперся ліктями на стіл, втупився перед собою невидющим поглядом. Хотів підійти до кліток, та кудись заподілися його ноги, чи то пак черевики… Десь зосталися під столом, і їх треба було знайти. Став навколішки й поліз шукати їх під стіл, між його виточені ножиська-колони, що підпирали важкий дерев’яний круг для виконання священного ритуалу… То це він упав? Ні, не впав, а просто ліг відпочити долі. Понишпорив очима по підлозі довкола. Атож, чому б і не поспати отут на килимі… Іще коньяку… Склянку… Ні, краще з пляшки… Сперся на стілець, і той упав. Врешті таки зіп’явся навколішки, потім на ноги й задоволено слухав, як булькає, вливаючись йому в горло, благодатний напій. Відчув на губах, на язиці в ніздрях пахощі виноградних лоз… Падали ще стільці, падав він сам, підіймаючи їх. Менше шуму… так, менше шуму… і більше коньяку. Зачув чиїсь кроки. Ввімкнув світло. Пляшку… Гепнувся на підлогу. От якби дістатися до дверей… якби йому пощастило доповзти до дверей, він би втік… Бо-я-гуз! Іще б випити, але пляшка порожня. Куди ж його йти — до буфета по другу? Е ні, краще мерщій дістатися до дверей. Тьху! Десь тут біля дверей вимикач світла. Ось ми зараз…. клац-клац… і готово. Липуча пітьма. Тепер — до ліжка, ніде б тільки не впасти. Згадав, що колись заховав у себе в кімнаті на полиці за «Цивільним кодексом» пляшку очищеного агвардьєнте… Справді? Так, він певен цього. Яке щастя! Дійти, витягти її звідти й у ліжко… Там є що випити… Як гарно. Заліз просто в одежі між простирадла. Чудово! Авжеж, тут є що випити. Як це він досі не згадав про нього. Зараз він покуштує цього чистого, мов сльоза, напою. Ні, ні… став виривати правою рукою пляшку у лівої. Ліва рука дужча за праву… менше вироблена… тим-то… тим-то… щоправда, у правої більше спритності… Сварка між руками… Правій так і не вдається відняти пляшку в лівої, остання сама підносить її тобі до рота, і стається те, що мало статися, неминуче, приємне… Тиснуть черевики. Він ліг у черевиках… Отого мерця поховали взутим, отож… (е ні, лівице, не привласнюй собі пляшки) його викопали, щоб зняти черевики. Так наказав суддя, бо його переконали, що потрібен іще один розтин. Але ні, вбивство було очевидне. Мерця витягли з труни, щоб роззути, нехай спить собі вічним сном, але без черевиків… Найшляхетніший вчинок у моєму житті, дякую… Ні, лівице, ні! Хоч воно й непогано було б ковтнути ще разочок, бодай одненький… Йому аж ізсудомило руку, яка тримала пляшку біля рота. Почалася страшна боротьба руки з судомою. Та вчасно втрутилась права рука. Якщо їй не вдасться розборонити… Але то була не його права рука, а чиясь чужа рука, рука якогось кудлатого чоловіка, у якого не було рук, що сміявся у вуса, схожі на кукурудзяні коси. «Матимеш справу з нами, опудалами, коли зробиш те, що задумав, — мовив він. У нього не було ні губ, ні рота, ні обличчя, сам тільки голос, що звучав звідкись із-під його лахміття, з-під його величезного сомбреро. Він метляв штанами без ніг і водночас тягся рукавом без руки до його пляшечки. «Матимеш справу з нами, якщо підміниш його!» — хором вигукували на своїх стояках у вигляді хрестів нескінченні шереги опудал. «Кого б це я став підміняти?» — спитав Рікардо, ніби нічого не знаючи. «Серед опудал не називають імен. Але ти не повинен красти його з воза «Жахи християнства». Не повинен! Не повинен! — кричали опудала. — Візьми себе в руки! Встань із могили свого затишку, в якій ти лежиш, мов ота мумія, забудь Ану Хулію і поведи за собою на боротьбу всіх тих, що страждають від його жорстокості та знущань по всіх його маєтках та фільварках, не загорьованих тяжкою працею, а награбованих. Птахи колись збунтувалися проти нас, опудал, і майже розгромили нас, але це вже давня історія — отой бунт птахів проти нас, богів із старого ганчір’я: адже кожне опудало — то син божий, розіп’ятий на хресті. А от якби збунтувалися ви, студенти, то від отих, чиї опудала мають стояти на возі, нічого б не лишилося». — «Нічого!» — повторили тисячі розіп’ятих гротескних істот. «Але ж… ха-ха-ха! Я не тільки опудало, що лякає дрібних птахів, я лякаю й шулік. Студенти теж збираються їх лякати. Вони хочуть, щоб надовго лишилася пам’ять про віз, їхній чудовий віз, потіху для народу. Одні, дивлячись на той віз, лютуватимуть, інші сміятимуться і, дивлячись на ці карикатури, почуватимуть себе так, ніби вони помстилися над отим солдафоном-убивцею, над отим злодюгою, над отим високопоставленим лиходієм. Але чи буде від демонстрації якась користь? Була б, — і тут Рікардо побачив перед собою опудало з обличчям Шаленого Мураха, — якби буфонада супроводжувалась діями, а не пристосуванством. А то знову тихо минає рік, ще одна демонстрація, ще один рік, а там, дивись, і навчання позаду, ти робиш кар’єру і за кілька років сам опиняєшся на знаменитому возі жахів…»