Якщо він почне митись, то втопиться; якщо стане лити бензин у бак, то згорить… отже, що тут розмірковувати далі? Він знав, що буде саме так, і, хай би що йому тепер казали, він усім своїм єством передчув, що з ним могло статись, і врятувався.
Зайшов на юридичний факультет. Порожньо. Зустрів там тільки педеля, дона Себаса. Попросити в нього дозволу поговорити по телефону? Але що він скаже Тройо? Що скаже?
— Доне Себасе, дозвольте поговорити по телефону?
— Дуже радий прислужитись, — шанобливо відповів той, і то був перший людський голос, звернений до нього сьогодні.
Педель почаклував своїми величезними ключами, відчиняючи двері секретаріату, де стояв телефон. Рікардо переступив поріг, але, побачивши, що всередині темно, аж сахнувся назад. Та було смішно не зайти.
Дон Себас розчинив одну віконницю. Під склепінням приміщення портрети людей минулих віків дивились невидющими очима.
Ніяк не наважувався зателефонувати туди. Але йому треба дізнатися, чи вдома Тройо. Та де ж би він міг бути? Зараз пів на восьму ранку, отож він спитає, якщо відповість не Тройо, а хтось інший, як той себе почуває. Але що за дурість питати в цю пору про чиєсь здоров’я? Щоб вийти з незручного становища, набрав навмання якийсь номер, аби дон Себас бачив, що він дзвонить. «Головне управління поліції», — відповів енергійний голос. Мало не впустив трубку й відразу поклав її на важіль.
— Вже поговорили? Можна зачиняти? — Людяний, люб’язний педелів голос заспокоїв його.
Чиїсь кроки. Хтось іде. Неймовірно, але це Тройо.
— Чого ти, так рано на факультеті?
— Шукаю тебе.
— Мене? (Знав би він, що я мало не втопився, а потім трохи не згорів!)
— Я сьогодні встав рано, щоб прогулятися верхи, — пояснив Трояно, — але коли вже вийшов на вулицю, то подумав: ні, краще піду розбуджу Різника й запрошу його купатись.
— Щоб я… — почав був Рікардо тремтячим голосом, весь аж затрусившись: мабуть, у книзі долі таки записано, що він має сьогодні вранці втопитися.
— У тебе вдома мені сказали, що ти пішов на факультет. Я розмовляв з твоєю матір’ю. Вона запитала в мене адресу Шаленого Мураха: хоче віддати якісь альбоми з мистецтва, що їх він тобі приніс.
— A-а… Так…
— Що з тобою, Різниче?
— А що зі мною? — злякано перепитав той, аби щось сказати, і мало не провів долонями по одежі, чи, бува, не лижуть його язики вогню, але вчасно схаменувся. На лобі в нього виступили краплі рясного поту.
— Я вже бачу, що з тобою: похмілля. Напевно, пиячив уночі.
— Так, із хлопцями, — збрехав Рікардо. Знав би Тройо, що він напився сам із собою вдома.
— А машина? Де ти її поставив?
— Та на вулиці, там, де рибні крамниці. Скінчився бензин.
— То треба було заправити її.
— Так, так, я оце збирався її заправити… — мовив Рікардо і знову відчув, як язики полум’я вихоплюються з бака, обпікають його, перетворюють на палаючий смолоскип. — Але… — він затнувся, не знаючи, що сказати, — не заправив, бо не було кому допомогти… А зараз, мабуть, піду додому. Мама не зрозуміла, про що я її просив. Підеш зі мною?
— То ходімо, й дорогою, якщо хочеш, заправимо автомобіль.
— Бензин уже в машині.
— Чому ж ти його не залив?
— Чому не залив? Бо я повинен повернутися додому, поки мама не відіслала Шаленому Мурахові альбоми з мистецтва.
— Оце так хильнув, не доведи господи!
Вийшли з факультету, але не через великі парадні двері, що були зачинені, а через маленькі бічні, якими випустив їх педель. Ранкова прохолода. Сонячні промені ковзають по тротуарах і стінах будинків. Сонце — геометр ранків і надвечір’їв з його променевими циркулями, що розходяться вранці й сходяться увечері.
Їх перепинив якийсь дідок у довгополому, аж по коліна піджаку, схожий скоріше на жебрака.
— Чого це ви так рано, хлопці, на вулиці Наранхалітос? Коли я був студентом юридичного факультету, ніхто о цій годині ще не приходив.
— Доброго ранку, Ліценціате. — Так його називали, хоча він провчився всього якісь два-три роки. Студенти лестили йому, щоб швидше його спекатись: коли він говорив, то пирскав на свого співрозмовника слиною, осипав шматочками їжі, тютюновими кришками тощо.
— Ми поспішаємо, — мовив засапаний Різник. — Десь іншим разом розповісте нам, як жили готтентоти.
— Краще, ніж ми. Можу вас запевнити, що краще.
Різник мало не вернувся й не сказав дідкові: «У готтентотів принаймні не творилося такого неймовірного паскудства». Та мусив якнайшвидше дістатись додому, аби не допустити, щоб мати вчинила сміховинну річ — повернула альбоми… Повернути отак, без усякого пояснення, на другий день… Ну, нехай би вже не давала йому дивитись на них, але потримала б у себе бодай тиждень…