— У нас політику вважають, — провадив далі Тройо, — чимось осоружним, брудним, заразним, і так воно буде доти, доки її робитимуть нижчі істоти.
— А хто ж іще має її робити? — жваво спитала Ана Хулія.
— На мою думку, її повинна робити надлюдина.
— Критерієм… — почав був Рікардо.
— Помилковим критерієм наших родин, — закричав Тройо, підхоплюючись зі стільця й підносячи жестом трибуна кулак, — помилковим критерієм, яким нас напихали, який нам прищеплювали змалечку, було: «Не лізь у політику! Не брудни себе політикою!» І от ми, сліпо вірячи цій боягузливій проповіді, керуючись нею в своїх діях, добровільно відмовляємося від наших громадянських обов’язків, ми, що напевно могли б правити країною куди успішніше, бо ж училися, багато знаємо і читаємо. А згодом до віри в проповідь додається страх перед ув’язненням, засланням, розстрілом — і все це призводить до того, що управління державою віддають нездарним, малописьменним солдафонам зі спотвореною казарменою психологією.
— Але ж отакі, як ти, представники нашого класу… — втрутилася Ана Хулія, водночас позираючи своїми гарними очима на Рікардо і намагаючись розгадати, що це з ним, чому він такий мовчазний і зажурений.
— Класу! Класу! — обурено урвав її Тройо. — Найосоружніше слово, яким звикли прикриватися пересічні люди.
— Я маю на увазі певні родини, приміром як наша, — огризнулась Ана Хулія; вона вже починала злитись: їй не подобалося, що брат так поводиться з нею перед нареченим.
— То як там демонстрація? — спитала Флювія. Вона рухалася так тихо, що вони навіть не помітили, коли вона зайшла. — Цікаво почути, що нам розкажуть ці студенти про своє свято. Мабуть, усе вже готове. Вози, декрет, точніше декрети, бо кожен факультет читатиме свій.
— Ні, цього року постановлено — зачитати один спільний декрет, коли піднімуть чорний прапор. Потім прозвучить бойова пісня студентів, яку співатимуть уперше, — сказав Тантаніс.
— Вітаю, старий, нарешті ти заговорив, — озвався Тройо.
— А найсерйозніше те, — перейшла в атаку Ана Хулія, — що вони збираються провезти на одному з возів дядька Рамона.
— Яке то буде потішне видовисько, — заплескала в долоні Флювія, — коли везтимуть отакого товстунчика!
— То, по-твоєму, потішно, що його виставлять на возі як представника поміщиків, експлуататорів?
— Ну, якщо так… — винувато мовила Флювія, почавши вибачатися банальними фразами.
— А воно ж так, — перебив її Тройо і додав, повернувшись до Рікардо, якого Флювія прозвала «Рікардо Свинцеве Серце», бо так вона оцінила його вдачу: — Тим-то я й поділяю погляди Мураха…
— Мурах? А хто це такий? — втрутилася, як завжди безцеремонно, Флювія.
— Це один дуже серйозний студент, — пояснив Рікардо і вже подумки парував його з Флювією, котра була таким самим вічним двигуном.
— Чому ж тоді його прозвали Мурахом? Адже мурахи найнесерйозніші з усіх істот. Хоча ніхто їх не чує, однак вони живуть сміючись, усюди нишпорячи, бо страшенно цікаві, ганяючи навзаводи.
— Його так дражнять…
— Дражнять? — засміялась Флювія, перебиваючи Рікардо. — Ну то й ми дражнитимемо.
— Шалений Мурах, — доповнив Тройо.
— Шалений Мурах? Ой, як гарно? — вигукнула Флювія.
— Ми його так прозвали, — говорив Трояно, — бо він ніколи не буває спокійний. Ніколи не сідає, а коли й сяде, то враз підхопиться, ходить туди й сюди, зачіпається за все, вистромляється з вікон…
— То я тікаю звідси, — сказала Флювія, повертаючись до дверей, — поки ви мене теж не прозвали Шаленою Мурашкою. Адже вони це можуть, правда, Ано Хуліє?
— Диявол, а не дівчина, — мовив Тройо, — торохтить без упину, і все дурниці! Стривайте, як вона сказала…
— Вона щаслива! — мовила, зітхнувши, Ана Хулія, втуплюючи свої звабливі очі в очі Рікардо, котрому ставало дедалі гірше, хоч він це й приховував: його все дужче кидало в піт, все більше охоплювала тривога.
— Отже, як я вже казав, я стаю схожий на одну з тих платівок зі збитою доріжкою, що знай повторюють той самий уривок; я поділяю погляди Мураха й ставлюся скептично до скорботної демонстрації.
— В якому розумінні? — спитав Тантаніс.
— А в тому розумінні, що вона перетворює національну трагедію на буфонаду. Скажімо, коли мого такого славетного дядька, якого я, попри все, люблю, більше того, обожнюю, нехай навіть він у своїх маєтках найгірший з тиранів, — та провезуть…
Ана Хулія підвела голову й подивилась на Рікардо, ніби кажучи: якщо допустиш до цього, якщо не викрадеш опудала…