— … та провезуть, як ото мають його провезти, то він стане лише посміховиськом на якусь мить для тих, що стоять і дивляться на демонстрацію. То чи не краще, скажіть, дія замість буфонади?
— Або і те, й те? — висловив сміливу думку Рікардо, хоч мало не прикусив собі язика, побачивши, як зблідла його наречена.
— Ти хотів би, щоб його не тільки виставили на посміх, а й повісили? Який племінничок у дядька Рамона! — обурено вигукнула Ана Хулія. — Який племінничок, і які в нього дружки!
— Йдеться не лише про дядька Рамона, сестричко. Не обмежуймося власними інтересами, нашим домом. Треба змінити саму систему, систему як витвір пересічних людей, пересічних урядів. Коли владу візьмуть обдаровані люди, все зміниться. Революція, яку я пропоную, це виступ обдарованих проти нездар.
— Тобто надлюдей?
— А чом би й ні?
Ана Хулія підвелася зі свого розкладного стільчика, що його всюди носила з собою, і мовила, перш ніж вийти:
— На щастя, це тільки балачки, а завтра, як каже мама, всі оті революціонери, що так завзято збиралися здійснювати широкі соціальні реформи, будуть уже адвокатами, лікарями, фармацевтами, інженерами і, мов ті коти, вибачливо заплющуючи очі на всілякі неподобства довкола, загрібатимуть землею свої колишні ідеї, котрі, як їм тоді здаватиметься, погано пахнуть.
— То справді ніяк не можна врятувати дядька Рамона від воза? — спитав напрямки Тройо, коли вийшла Ана Хулія, і додав сміючись: — Так, мабуть, казали і в часи Великої французької революції, коли треба було врятувати якогось родича, спільника або друга від карети, що мала везти його на гільйотину.
— У мене є план, — відповів Рікардо, — але здійснити його не так просто.
— Та ще на отаке похмілля, як у тебе сьогодні, будь-який план має здаватися нездійсненним. А ще ти не захотів розповісти мені, як саме збираєшся прибрати з воза опудало…
— Та тут усе просто.
— Розкажи, старий, розкажи. На моє щастя, я тебе спіймав на похмілля, у стані найменшого опору.
— Я надумав викрасти опудало дядька Рамона й замінити його іншим опудалом, яке замовив майстрові, котрий робить Іуд, що їх виставляють на будинках у великодню суботу.
— І що тобі для цього треба?
— Нічого, тільки твоя машина. Візьму її в тебе в середу опівдні. А поверну в суботу після демонстрації. Мені вона буде потрібна під час заміни фігур.
— Звичайно, я тобі дам машину, а якщо хочеш, то й допоможу.
— Ні, старий, краще я сам.
— Дам її тобі з повним баком.
— А знаєш, Тройо, тобі буде не так легко зректися свого класу.
— На якого біса ти мені це кажеш? Викинь оцю сигарету, а потім балакай; так і губи можна попекти — куриш самий вогонь.
— Навіщо кажу? Бо тільки-но я тобі виклав свій план, як ти почав хизуватися переді мною своїми можливостями великого пана, своїми грошима…
— А ти мені не дуже дорікайї Твоя родина тепер багата, у твоїх тата-мами більше грошей, ніж у нас.
— Зате ти спадковий багатій. З повним баком! А в мене, мовляв, навіть немає за що купити бензину.
— Ну годі, годі! Я просто хотів зробити приємність другові. Зрештою, якщо розсудити, навіщо тобі цей клопіт з опудалом дядька Рамона? Ти це робиш тільки для мене, бо я твій друг.
— Отут ти маєш рацію.
— Мабуть, тобі треба випити хоч ковточок. Бо ти на похмілля такий дратівливий.
— То я пішов.
— І я з тобою. Мені теж хочеться зарядитись.
— Як тільки не кажуть замість слова «випити», — зауважив Рікардо, коли вони йшли до машини. Він відразу ожив: адже зараз він вип’є ліки, єдині ліки проти похмілля. — Ось ти сказав «зарядитись». Інші кажуть: «хильнути», «смикнути», ще інші «телепнути», «сьорбнути».
— Гарні репродукції, що їх приніс Мурах?
— Чудові, тільки я не встиг їх до пуття роздивитися. Боявся, щоб з ними, бува, чого не сталося у мене в домі, і відразу йому їх повернув. Особливо сподобалася мені «Весна» Боттічеллі.
— Знаю.
— Є там одна жіноча постать — Сімонета.
— Славетна постать.
— Тож знай, Тройо, — вони їхали до готелю «Палас», — у нашому місті проживає дівчина, яка мов викапана схожа на Сімонету.
— Познайом мене з нею або ж дай адресу.
— Ти дурний. Це чесна дівчина, й живе вона з батьками.
— То ще ні про що не свідчить. А Мурах її знає? Чого це раптом він тобі дав альбоми?
— Ні, не знає і не захотів з нею знайомитись.
— Не захотів? Отой донжуан?
— Він якийсь божевільний. Сказав мені, що спершу виграє в лотерею, а тоді, маючи гроші, спробує пережити з цією новою Сімонетою ту весну, що на картині Боттічеллі.
— А я думаю зовсім інакше. Якби мені випало познайомитися з жінкою, схожою на якусь жінку із знаменитих картин, то нехай би вона була схожа навіть на Шарлотту Корде. Оту, що з ножем у ванній… «Чик-чик усіх тиранів!