— Ми принесли ось що… — наважився Кажан і, діставши з портфеля два аркуші з текстом «Чалани», розгорнув їх і подав маестро. Той узяв аркуші, поправив на носі пенсне й приготувався читати написане.
— Це текст бойової пісні студентів, — пояснив Чиряк. — Ми б хотіли…
— Ми б хотіли, — заговорили всі водночас, — щоб ви написали до нього музику.
— Погано тільки те, маестро, — сказав Ананас, коли композитор уже почав читати, — що в нас обмаль часу. Нам хотілося б заспівати її ще цього року.
— Справді, часу у вас обмаль, — підвів голову від аркуша Хосех, — бо ж це на скорботну п’ятницю, день демонстрації, чи не так?
Усі мовчали. Час був проти них. Маестро читав далі. Нараз устав з крісла, підійшов до рояля, поставив аркуші перед собою на пюпітр і, сідаючи, сказав:
— Ану подивимось, як воно виходитиме… Ви, мабуть, хотіли б щось отаке? — І, вдаривши по клавішах, заграв, а студенти вперше почули вступні ритми «Чалани».
Усі повеселішали. Маестро ще раз повторив вступ, трохи його змінивши, беручи інші акорди й сильно натискуючи на педалі.
— Дуже добре, — зауважив він, теж повеселішавши. — Залиште мені текст, а завтра нехай хтось до мене зайде…
— О котрій годині, маестро? — спитало кілька голосів.
— Так, як і сьогодні, якщо вам зручно, або ж трошки пізніше, десь о другій годині дня. Побачимо, чи воно щось вийде. Не хочу вам обіцяти наперед, але текст мені подобається: в ньому є щось нове, бунтарське, а мені до душі непокірні, — сказав він і засміявся.
Щасливіші, ніж коли б виграли в лотерею, студенти висипали на вулицю й кинулись на пошуки якоїсь харчівні. Чиряк спинився, наморщив, чоло, як завжди робив, коли про щось думав, і сказав:
— Хлопці, а ми так і не запитали, скільки він з нас за це візьме.
— Всім відомо,» що ти дуже практичний, — озвався Кажан. — Скільки візьме… Мистецтво не оцінюють грішми.
— Єдине, чого в нас не цінують, то це мистецтво, — зауважив Чиряк. — Тому наші митці ходять жебраками. Мистецтво заслужено винагороджують тільки в розвиненішому, культурному суспільстві…
— Чого ти лізеш зі своєю культурою, коли ми голодні!
«Ресторан «Хочімілко». Тут вас обслужать у будь-який час. Закуски, перець, індиче філе», — проголошувала вивіска на вході, де плющ, бегонія та інші рослини створювали прохолодний затінок. Пройшовши коридором, теж затіненим декоративною зеленню, можна було потрапити до патіо, в якому стояли столики, накриті різнобарвними скатертинами, та грубі стільці. З прикрас тут були тільки фестони у вигляді хвостів кетцаля, що досягали підлоги, позолочені бамбукові перегородки, кручені рослини з листям примхливої форми та карликові пальми.
Це був ресторан трьох сестричок. Спершу здавалося, що двох — Люсіти й Карміти. Але Карміта враз ніби роздвоювалась, і обіч неї, якось наче й не відокремлюючись, з’являлася Пакіта. Три сестрички. Дві сестрички. Дві, коли Карміта не роздвоювалась. А вона роздвоювалася дуже рідко. Тож звичайно були дві сестрички-удовички, Люсіта й Карміта, дуже гладкі, дуже скромні, дуже мовчазні, дуже… дуже… дуже… одне слово, хоч яку рису візьми, — все дуже.
Галас, спів, крики студентів порушили тишу півпорожнього патіо. Ті кілька клієнтів, які їли в цю пору, зчиняли шум хіба тим, що жували, наливали собі воду, пиво чи вино або стукали столовими приборами об тарілки — ложками, виделками, ножами — усім оцим невагомим, наче з бляхи, начинням.
Хлопці зсунули докупи три столи й посідали; один рикав, наслідуючи зголоднілого хижака, другий вив койотом, третій видобував з горлянки якісь дивні канібальські звуки — і всі ці дуже природні вияви голоду не видавались у тих хащах чимсь незвичайним.
Нарешті повсідалися, підійшов офіціант. Кажан підвівся й мовив:
— Послухай, подай-но їм…
— Нехай тобі, Кажане, подають попідвіконню, — відрубав хтось із товаришів.
— А що я такого сказав? — захищався той. — Тільки попросив, щоб вам подали їсти.
«Хто перший кінчає, товаришеві помагає» — таке було гасло, і тому без зайвих слів кожен допався до своєї миски з чорною квасолею упереміш із рисом. Потому принесли другу страву — смажене м’ясо. Чувся тільки стукіт ножів та виделок, страва була така гостра, що язик і піднебіння пекло вогнем, подих перехоплювало, а з очей текли рясні сльози, і всі хапали ротом повітря, щоб бодай трохи остудити жар від перцю. Пили пиво. Літровими кухлями. Агавівку, коктейлі, ром — склянками. І курили, як навіжені. Після бенкету позалишалися тільки столові прибори зміненої форми. Ложки з позакручуваними, мов хвости у сирен, ручками. Виделки з погнутими зубцями, що робило їх схожими на маленьких змійок. І тільки ножі не піддавалися. Тупі, потемнілі, вони тільки й годилися, щоб ними брати спеції, яких подавали аж занадто.