Крики, гармидер, лайка чулися від крамниць, де продають матерію. Власниця однієї з них, Карміна Вальдес, добалакалася з покупницею до бійки. Та жінка набрала в неї матерії, і Карміна сказала їй між іншим, що буде гарна обнова не так до свята, як до скорботної п’ятниці. «А що то за такий день — скорботна п’ятниця?» — спитала жінка. «Таж на цей день люди купують барвисту матерію, в якій личить вийти подивитися на студентську демонстрацію». Покупниця страшенно зблідла, від чого чорні вусики в неї над губою стали ще чорніші, підступила до Карміни близько-близько і, не мовлячи й слова, плюнула їй в обличчя. Карміна не встигла навіть відхилитися, та й не мала куди, бо крамничка була дуже тісна. Підняла метр і трахнула покупницю по голові. Кров, волосся… Волосся, що струміло, мов кров, кров, що струміла, мов волосся… Крики, біганина, жіночий лемент. Що, що таке сказала тій жінці Карміна, що та плюнула їй у пику? — питали від крамниці до крамниці. Ніхто не знав. Заюшена кров’ю вусата дама кинулася навтіки, та послизнулася на банановій шкуринці і впала. Спідниця її задерлася, і з-під неї визирнула чернеча сукня. То це нелегальна черниця? Атож, є й такі, як ото є нелегальні повії, нелегальна горілка, нелегальне підданство, бо іншого годі дістати — одне слово, вижити в нашій країні можна лише ховаючись, свідомо чи несвідомо.
Ні, ні, не ходіть, люди, на ту скорботну демонстрацію. Не вірте медоточивим словам. Студенти будуть шпигати нас крамольними промовами, обіцяти нам золоті гори. Але то все брехні, бабоньки, то все брехні. Не даватимуть даром ні дров, ні вугілля. А студенти обіцятимуть… Не буде в ту п’ятницю ні газованої з сиропом, ні морозива. А студенти обіцятимуть… До коледжу? Як це можна посилати дівчат до коледжу? А студенти обіцятимуть… Хай краще іншого дня ми підпишемо цю бумагу, а перед скорботною п’ятницею — ні… А студенти обіцятимуть… Що обіцятимуть? Та все. Розперезалися — далі нікуди. А молебні правитимуться? Як це «правитимуться?» Вже правляться: люди просять підтримки божої, благають у господа, щоб він покарав блюзнірів. Тут треба поститись, а вони влаштовують казна-що… Галас, музику, сміх, тупіт, гемонський карнавал…
— Розчиніть, розчиніть двері! Розчиніть навстіж!
— Але ж, отче, вони розчинені.
— Розчиніть навстіж!
— Більше не розчиняються.
— Я ще сліпий. Я ж казав, що буду сліпий цілісінький піст. Краще осліпнути, аніж бачити оце неподобство… Геть, геть з-перед моїх очей!
— Та то не студенти, отче, — то побожні люди, котрі прийшли помолитися…
— Тоді навколішки. Хай заходять навколішках і колінкують аж до великого вівтаря благати прощення у святих ран.
Парафіяни важко посунули за священиком навколішках, раз у раз перепочиваючи, і їм видавалась щоразу більшою відстань від однієї зупинки до іншої, і не один падав напівдорозі, геть виснажений, мало не непритомніючи; не бракувало й таких, що зводилися на рівні, обтрушували наболілі коліна й ішли геть.
Чиясь рука спинила її біля чаші зі свяченою водою. Вона йшла така пригнічена, така невдоволена, така стомлена, що відразу й не впізнала, хто це, і мало не закричала, зі страхом подумавши, що то сам диявол. І якби Рікардо вчасно не заговорив до неї, таки закричала б.
— Ано Хуліє, — мовив він, узявши її під руку, прикриту шовковою хусткою. — Ти прийшла до церкви так рано?
— Я погано почуваю себе. Ходімо на вулицю.
Тепла ніч. Здавалося, будинки не стоять на землі, а висять у повітрі. Все якесь невагоме. Пахощі магнолій. Далекий шум міста. З паперті зійшли на невеличкий майдан.