— Недобрий — мовила вона хрипким, ніжним голосом: її хрипкий голос і справді був дуже ніжний. — Який ти недобрий. Чому не приходиш?
— А чому ти урвала молитву?
— Чому? Бо яке пуття молити господа, щоб він полегшив мої страждання, коли страждаю я через тебе? — відказала вона, засміявшись, і, враз споважнівши, вела далі: — Мабуть, нас усіх охопила якась передсвяткова істерія. Я не сплю, не їм, лише молюся й молюся, а за що? — Тантаніс поцілував її в щічку, а вона, хоч і притислася на мить до його жарких губів, мовила: — Ні, ні, нас тут бачать. І не йди зі мною далі того рогу. Там вулиця освітлена і…
— Тоді вертаймося до церкви.
— А чого?
— Вважай, що душа моя десь заблудилась і ми йдемо її шукати.
Вернулися назад.
— А як же шукати заблудлу душу?
— Поцілунками.
— От недобрий. Ви, любий друже, такий до мене недобрий. Так і не розповіли, як справи з викраденням опудала дядька Рамона. Навіщо ж ви мене цілуєте, коли нічого не хочете для мене зробити?
Вона зверталася на «ви», ніби віддаляла його від себе, і водночас горнулася до нього й лоскотала своїми довгими віями його вії, бо знала таку любовну гру.
— Ні, ні, не так… — казала Ана Хулія, а він тим часом, не мовлячи й слова, витягував губи й цілував її. — Отак, отак, нижче нахили обличчя, щоб твої вії лягли на мої, а тоді закліпай. Ні, ні, не так… — А він цілував і цілував її все вологішими губами в тіні під пальмами. — Почнімо знову, — говорила, — нумо, почнімо знову… Ти торкаєшся своїми віями до моїх…. То ти знаєш, чому ти маєш викрасти опудало дядька Рамона?
— Чому? Чому, дурненька? — Він уже не цілував її, а тільки проводив кінчиком свого холодного носа по її вологому носику. — Атож, знаю. Тому що кохаю тебе.
— І тому, що вдома на мене вже дивляться мов на дурну. Моя сестра Грела…
— Ота…
— …тільки про це й говорить.
— Ти знаєш мій план.
— Щось не дуже віриться, хоч, зрештою…
— Сумніваєшся?
— Так. Якби ти був…
— Розумію. Якби я був з ваших. Класова солідарність, чи не так?
— Тільки не класова. Мій брат Тройо страх як ненавидить слово «клас», а воно часом у мене прохоплюється. Існує ще солідарність між родинами, тому Грела вважає, що хоч хай як я тебе проситиму й покладатимусь на тебе, ти пообіцяєш, але нічого не зробиш.
— Звісно, для них моя родина…
— Годі про це. Але якщо ти врятуєш дядька Рамона від глуму (згадався басистий голос падре: «І задля глуму надписали вгорі на хресті «Цар Іудейський»), то ти так заткнеш рота Грелі й усій нашій касті, що їм уже не буде чим крити.
Обоє замовкли й тільки дивились одне на одного повними ніжності очима.
— Ти навіть не можеш собі уявити, як мене вдома гризуть, — прошепотіла вона, немовби пробуджуючись із мовчанки. — Кажуть, що ти, мовляв, не тільки поганого роду, не тільки різник (бо комерція, яку провадить твоя родина, — найостанніша), не тільки облудник, що прикидається святим, не тільки блюзнір, масон і вільнодумець, але й зловмисник: що ніби ти хочеш помститися нам і не хто інший, як ти, запропонував виставити дядька Рамона на глум на возі «Жахи християнства». «Та ти лишень придивися до нього! — якогось дня кричала мені Габрієла. — Так у нього ж волосся, як шерсть, хоч хай скільки він його прилизує: це покруч негра з перуанським індіанцем по лінії його татуся, котрий був конокрадом».
Ана Хулія закинула назад голову, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачила церкву Віакрусіс. Рікардо міцно пригортав її, а вона тремтіла в його руках, наче сарна, що стікає кров’ю: адже кохати — це стікати кров’ю.
— Пізно вже, — врешті прошепотіла вона над вухом Рікардо. — А ви недобрий, справді недобрий… Зробіть мені приємність — викрадіть опудало дядько Рамона з воза, щоб мене не гризли вдома.
— Краще підшукаймо женихів твоїм сестрам і мамі.
— Не будь таким вульгарним, — сердито урвала його Ана Хулія.
— А що, хіба вдовам не можна виходити заміж удруге?
— Але ж у мами цього й на думці немає,
Вони обоє рушили до центру міста.
— Я бачу, — мовила Ана Хулія, — що ти й не думаєш здійснювати свій план — підмінити на возі дядька Рамона опудалом, яке ти буцімто замовив.
Два Іуди, майстер, Сімонета… Йому на мить здалося, начебто він не з Аною Хулією, а з Сімонетою, і не йде вулицями посеред машин, трамваїв, екіпажів, велосипедів, пішоходів, а пливе тінистим садом на хвилях проміння під звуки нечуваної прекрасної музики.
Прискоривши ходу, Рікардо наздогнав дівчину й спитав: