«Слово «Диявол» треба завжди писати з великої літери; з маленької його пишуть ті, хто в нього не вірить. Диявол існує, адже це він запліднює наш мозок гріховними помислами, — так пояснював падре Луканор у своїх проповідях, що їх читав для дівчат із шляхетних родин під час великого посту. — І хоча ви не знаєте, що таке бути заплідненими, вагітними, а тим паче цього не знаю я (оте своє «я» він вимовляв медовим, ангельським голосом), однак якби замість рентгенівського проміння та просвітити наші черепи промінням райським, що проникає всюди (від бога нічого не приховаєш, і дух святий — це найперший шпигун небесний), то в нашому мозку було б виявлено огидні зародки найниціших думок. Цвітна капуста в овочевій крамниці може прибрати в наших очах жахливого плотського образу… Ви про це менше думайте… Я теж намагаюсь про таке не думати… А що ж казати про голу поганську статую, яку-небудь гріховну картину або, що найгірше, про оту фотографію в русі, так званий кінематограф…»
Постукали в двері з вулиці. Якийсь жебрак. Їх тут аж кишіло. Служниця повинна була наділяти кожного з них мідяком, що їх вона діставала з кишень штанів святого Антонія, хоча Грела засуджувала цей забобон. Як можна в наш вік, вік просвітництва, вдаватися, в надії вийти заміж, до такого безглуздого ворожіння?
Штани святого Антонія?
Атож. Звучить ніби якась легенда. Найобідранішого, найнещаснішого і найжалюгіднішого з жебраків, що вчащали до дверей їхнього дому, запитували, чи не хоче він обміняти свої штани на інші, пропонуючи йому більш-менш придатні до вжитку, а часом і нові, щойно куплені.
Пропозиція була проста й вигідна, проте старці приймали її не завжди, і деякі підозріливі пускалися навтіки у своїх драних штанях, побоюючись устряти в якусь халепу.
Коли ж пропозицію приймали, коли якийсь жебрак давав свою згоду, його просили пройти перевдягнутись у внутрішнє патіо, де було звалище старих скринь, валіз, випотрошених матраців та всякого непотребу, і десь там покинути або повісити свої старі штани.
В усіх домах із дочками на порі штани святого Антонія вважалися своєрідним магнітом, — недаремно штани і формою скидаються на магніт, — що мав притягувати достойних претендентів на руки сеньйорит.
Коли жебрак ішов геть у своїх нових чи поношених, але ще пристойних штанях, чекали ночі. Ніхто не смів заходити в патіо-звалище, доки вісім разів не видзвонить своїм іржавим язиком дзвін на соборі Душ, де колись служив розбещений паламар, що дотримувався такої філософії: «Душа — жіночого роду, тож коли чоловік помирає, то неодмінно перетворюється на жінку, хоч який він був за життя самець». Отож по восьмій, після особливого звертання до Самотньої Душі, — звичайно до душі якоїсь старої діви, яка й потойбіч зоставалася самотньою, — проказували, схрестивши руки й перебираючи чотки, літанію всім святим. Відтак зверталися з проханням особисто до святого Антонія Падуанського, уклякнувши перед його вівтарем, рясно втиканим запаленими свічками, з яких капав віск, — і що дужче він капав, то слізніше було прохання. Потому втаємничені особи, господарі дому й найстарші служниці, ішли на звалище й забирали звідти штани, які з тієї хвилини діставали назву штанів святого Антонія.
Багату здобич вішали за одними з дверей, холоші, кишені та все інше щедро кропили трояндовою водою і креоліном, щоб трохи забити сморід. А смерділи штани помийницею, брудом, сечею, недоїдками, що позашивалися по кишенях, пліснявою, риб’ячими та курячими кістками, тельбухами, недокурками і ще хтозна якою гидотою. Наприкінці кишені напихали монетами, призначеними для жебраків, що приходять просити милостиню по вівторках.
І отам, за дверима, штани святого Антонія мали висіти доти, доки дочки на порі повиходять заміж…
Тимчасом як сестри гиркалися, — одна, геть знавіснівши, кричала, щоб Флювія замовкла, а та відповідала, що ні, не замовкне, бо інакше може забути мотив «Чалани», — Ана Хулія зачинилась у себе в кімнаті. За картиною «Серце Ісуса» в неї були сховані дамські сигарети й коробка сірників.
Закурити… Закурити… «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю…» Не відходити від телефону: може, подзвонить Рікардо. Запаливши сигарету, відчула якусь приємну задуху, пальці на руках тремтіли. Затяглася на повні груди. «Пішла в поле, запалила солому, а дим принесла з собою додому», — проказала, випускаючи дим ротом і ніздрями. «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю, і поки отак курю, життя свого не гублю: дивлюсь на дим і ніби засинаю…» Підійшла до дзеркала, — «курити — це ж утіха», — і, оголивши груди, довго дивилася на себе, ніби побачила самого диявола. Вона була схожа на одну з жінок, зображених на сигаретних коробках у дядька Рамона, гарних, виряджених, як туркині, з двома голими служницями…